30 років життя Церкви в умовах незалежності: згадуємо шлях, робимо аналіз та висновки
І, на кінець, назвемо, найвагоміші події, що сталися за 30 років незалежності, які стосуються Української Церкви Християн Віри Євангельської та Євангельських християн-баптистів. Впевнені, ви були очевидцями, а, можливо, і учасниками, багатьох із них.
Нові умови життя, нові реалії і перспективи відкрилися перед Церквою. Адже, як відомо, весь цей час, ще з часів царської Росії, і впродовж всього періоду існування СРСР, Церква знаходилась під тиском, в гоніннях, переслідуваннях.
Впродовж цього періоду братерство п’ятидесятників було роздрібленим на кілька частин, де були свої визнані керівники. Загального центра не існувало. Значна частина церков входила у ВСЄХБ, у якому працювали деякі керівники, що представляли п’ятидесятницькі церкви (Г.Г. Понурко, Д.І. Пономарчук, Д.Л. Вознюк, Р.І. Білас, В.С. Глуховський, П.К. Наметів, Ф.І. Папроцкий). Починаючи з 1968 року була дозволена реєстрація п’ятидесятницьких церков незалежно від ВСЄХБ. У травні 1989 р. ВРЄХБ розпався. Станом на цей рік в Україні існувало близько 200 автономно зареєстрованих церков п’ятидесятників, діяльність яких очолювала Рада Пресвітерів, у складі якої були В.І. Озеруга, Ф.А. Вознюк, Н.П. Рещиковец, П.В. Сердіченко, Я.Д. Кобилінский. Інші церкви не були зареєстровані, однак мали свій керівний центр (В.І. Бєлих, І.А. Левчук, І.П. Федотов, В.Г. Мурашкін, І.І. Южаков, В.Г. Прудников, Я.Г. Приходько, Н.М. Камінский, М.А. Мельник і ін.).
У період після перебудови почалася робота по відновленню діяльності Союзу п’ятидесятників, що була організована оргкомітетом, до складу якого входили: Р.І. Білас, В.М. Боєчко, А.С. Гринчук, Н.А. Гущин, А.П. Ільчук, Н.М. Камінський, Ф.К. Марчук, М.А. Мельник, В.И. Озеруга, Н.П. Рещиковец, П.В. Сердіченко, С.П. Цвор, Г.Ф. Черненко.
5-26 травня 1990 року в Коростені був проведений Всеукраїнський з’їзд, на якому була відтворена діяльність Всеукраїнського Союзу християн віри євангельської – п’ятидесятників, що об’єднав у своїх рядах помісні церкви, що належали раніше до різних груп зареєстрованих у ВСЄХБ, зареєстрованих автономно і незареєстрованних церков ХВЄ і ХЄВ. Головою відновленого Союзу був обраний Микола Адамович Мельник, що і керував Союзом церков до 1998 року. В даний момент часу Союз церков християн віри євангельської, що є правонаступником християн, раніш існуючого Всеукраїнського союзу євангельської віри і Всепольського союзу християн, очолює Михайло Степанович Паночко, обраний на це служіння на Всеукраїнському з’їзді, що відбувся 19-21 травня 1998 року в Києві та переобраний на наступний термін під час чергових зїздів у 2002, 2006 та 2010, 2014, 2018 роках.
В баптистському братстві. також в цей час відбувалися вагомі організаційні процеси. У 1990 р. на ХХІ з’їзді Євангельських Християн-Баптистів України було проголошено створення самостійного Союзу ЄХБ України. Другою баптистською інституцією України є «Союз Ради Церков Євангельських Християн-Баптистів» – (СРЦЄХБ), який під назвою «Рада Церков ЄХБ» функціонував в Україні із 1965 року і мав загальносоюзну географію, тобто охоплював республіки СРСР, а згодом, із розпадом Радянського Союзу, – ще й баптистів-емігрантів, які є її, Ради Церков, прихильниками. Третьою інституцією є «Братство незалежних церков і місій Євангельських Християн-Баптистів України» – (БНЦМЄХБУ), діяльність якого розпочалася ще у травні 1989 року, коли деякі баптистські громади Донецької і Луганської областей не побажали увійти у структури вище перелічених Союзів і спільно із баптистами Ростовської області і Краснодарського краю РРФСР утворили і зареєстрували Братство незалежних церков ЄХБ Південного регіону, а в 1994 році незалежні церкви ЄХБ України об’єдналися і зареєструвалися як «Братство незалежних церков і місій ЄХБ України» (БНЦМЄХБУ), які також проводять різнопланову діяльність, хоча їхня мережа у західних областях України не така широка, як в інших регіонах. У 1992 р. українські баптисти нараховували біля 1100 церков, що об’єднували понад 96 тисяч віруючих (окрім незалежних, автономних церков і прибічників Ради Церков, що сукупно складали ще біля 20 % від названого числа). На ХХІІ з’їзді Союзу євангельських християн-баптистів України у лютому 1994 р. цей союз отримав назву Всеукраїнський Союз Об’єднань Євангельських Християн – Баптистів (ВСОЄХБ).
В якому ж стані перебувала Церква ХВЄ в Україні після проголошення незалежності? Чи були готові християни, служителі, до нових умов життя і служіння? Які проблеми існували? Про це частково дізнаємось із коментаря в той час заступника Голови Союзу ХВЄП України Ф.Г. Папроцького:
«Так склалися обставини, що духовне життя в недалекому минулому протікало в різних громадах по-різному. Неоднаковим є й рівень їх духовної зрілості. Причин тому кілька. Розрізненість, довготривала ізольованість більшості релігійних груп в часи тоталітаризму, сильний вплив близьких деномінацій, з якими п’ятидесятники під тиском політичних обставин змушені були нести служіння в досить тісному контакті та багато інших причин. Подекуди християни віри євангельської перестали молитися іншими мовами, з пересторогою почали ставитися до прояви різних дарів, пригашати Духа Святого. Таке становище спричинилося до втрати рясного благословіння, яке було раніше.
Ті ж громади, де віруючим вдалося зберегти чистоту віровчення, що стало можливим завдяки перебуванню їх фактично на нелегальному становищі, досить відчутно страждали від своєї ізольованості, не мали можливостей нести Слово Боже у світ.
...
Тепер ми ставимо до відома державу про своє існування й узгоджуємо свій статус лише із діючим законодавством, яке гарантує нам повну свободу віросповідання. Багато хто з братів та сестер ще не в змозі подолати пересторогу до держави, все ще підозрює її в підступності, боїться повернення старих часів» [2].
Перед створеним Союзом ХВЄ ставилися такі завдання:
– Праця над поліпшенням духовного стану місцевих церковних громад шляхом надання їм всебічної допомоги;
– Євангелізація всієї України;
– Підготовка майбутніх пасторів, служителів, проповідників, вчителів, видавців, сестер милосердя та інших вкрай необхідних Церкві трудівників на ниві Божій.
– Налагодження співпраці й більш тісних ділових контактів із зарубіжними братствами та союзами п’ятидесятників [2].
Практично відразу з проголошенням незалежності, зусиллями Союзу, у світ виходить газета «Голос надії».
20 травня 1991 р. Верховною Радою СРСР був прийнятий закон СРСР, що посприяв руйнуванню «залізної завіси»: закон про «Порядок виїзду з Союзу Радянських Соціалістичних Республік СРСР». Саме цей закон завершив епоху закриття кордонів. Мільйони людей отримали можливість повернутися на історичну батьківщину або віднайти нову – ту, про яку мріяли і за яку так боролися.
Впродовж 90-х років віруючі сім’ями виїжджали до Америки, відбувався потужний відплив членів церков ХВЄ. Подекуди до США виїжджали до половини громади, служителі, пастори. Але Церква ХВЄ в Україні від цього не зменшилась і, як бачимо нині, не занепала духовно.
3 грудня 1991 року у Львові по загальноукраїнському каналу УТ-2 вийшла в ефір перша телевізійна проповідь Василя Боєчка із циклу «Вічне Джерело», яка продовжувала виходити в ефір декілька десятків років. В подальших роках на українському радіо та телебаченні започатковувались все нові і нові програми за участю служителів ХВЄ України.
Відразу після падіння «залізної завіси» в Україну линули потоки духовної літератури, Нових Завітів. Масове ввезення Слова Божого у нашу країну було би неможливе без всебічної духовної та матеріальної допомоги керівництва Асамблей Божих у США. Завдяки їхній спонсорській допомозі віруючі одержали не тільки мільйони примірників Слова Божого, але й заснували перші духовні вищі навчальні заклади в Києві, Коростені, Львові, Чернівцях, Тернополі, на Донбасі.
В 1991 році в Рівному було зареєстровано Рівненський Біблійний Інститут.
В першому номері цього журналу ми читаємо про те, які умови настали для Церкви в Україні з приходом незалежності:
«Розкріпачення духовного життя в Україні, що стало можливе завдяки демократичним змінам у суспільстві, – без перебільшення – створило небувало сприятливі умови для активної діяльності церкви. Нарешті! Слава Господеві! Ми бачимо, як гостинно відкриваються двері громадських установ, закладів культури і навіть високих кабінетів перед тими, хто несе радісну звістку про Христа. Спостерігаємо бурхливе кількісне зростання релігійних громад і широкий розвій їх діяльності, скерованої на зміцнення в суспільстві значення таких незмінних чинників, як милосердя, справедливість та любов.
Відбувається активне налагодження зв’язків із зарубіжними церквами. Десятки тисяч киян, львів’ян, харків’ян, одеситів останні роки мали змогу слухати євангельські проповіді багатьох відомих братів-благовісників з Канади, Сполучених Штатів, Фінляндії, Швеції і, як результат, тисячі тих,хто порвав з гріхом і прийняв Христа як свого Спасителя. Чимало з них Силою Святого Духа через знаних проповідників отримали фізичне оздоровлення. Представники чисельних зарубіжних місій привозять в Україну сотні тисяч примірників духовної літератури й безкоштовно передають її спраглим до Слова Божого.
Зміцнівши, широко розгорнули євангелізаційну роботу вітчизняні церковні громади. Істина Христова утверджується у найвіддаленіших куточках України, покотилася хвиля євангелізації на Урал, на Сибір. Чують Слово Господнє не тільки у школах та клубах, а й у місцях позбавлення волі...» [1]
А ось як сприйняв радісну звістку про незалежність України директор по праці з молоддю Союзу ХВЄП України Анатолій Гук:
«Як ми чекали, як ми мріяли про такий час! І ось він настав. Слава Господеві! Для багатьох, хто був зневірився, надто довго не бачачи зрушень, нинішні зміни видаються просто фантастичними.
Хочеться говорити й говорити, славлячи Бога за те, що згадав про наш знедолений край, про наші понівечені, потоптані душі й широко відкрив нам двері для благовістя.
Приходять на пам’ять 80-і роки. Яке було бажання служити Господеві! Як хотілося відкрито зібратися, зустрітися всій молоді, разом понести радісну звістку для тих, хто ще не знає Ісуса, прославити Його на повний голос, не оглядаючись, не остерігаючись на кожному кроці! І ми намагалися те робити. Але скільки разів «органи» жорстоко розправлялися з нами, розганяли ті зібрання, ті конференції. У масштабі регіону, не говорячи вже про всю Україну, вдаватися до великих організаційних міроприємств було неможливо. Сьогодні ж Він відкрив перед нами перспективи просто неосяжні.
Розуміючи, що надзвичайно сприятливі для праці умови напевно будуть недовго, ми повинні поспішати з розгортанням якнайширшого фронту роботи» [3].
Сергій Головін так описує ті, благословенні Богом, часи:
«Тоді здавалося, що сіячі прийшли на родючу ниву, спрагнену зерен Слова Божого, і щедрий врожай не заставив себе чекати. Люди, які ще недавно гордо називали себе «радянським народом» раптово проявили живий інтерес до всього духовного: релігійним вченням, Біблії, народним традиціям. Приплив людей в церкву був подібний лавині! В ті дні варто було проповіднику вийти на вулицю із закликом «Ісус любить тебе» – тут же збігався натовп і буквально вихвачував євангелізаційні буклети у нього з рук. На наступний день кожний п'ятий приходив в церкву, і кожний другий із з них відгукувався на заклик до покаяння. Варто було десь на окраїні поставити євангелізаційну палатку – люди самі збігалися до неї, випрошуючи релігійну літературу. У кожного з'явився вільний доступ до Благої Вістки. Будинки церков не спосібні були вмістити всіх відвідувачів. Вісімдесят відсотків населення при опитуванні називали себе віруючими. Із тенет атеїзму ми раптом стали самою віруючою країною в світі!» [6]. Кінець літа 1992-року ознаменувався визначною подією в духовному житті України: до Києва завітав знаний у всьому світі проповідник Рейнхард Бонке. На республіканському стадіоні столиці, незважаючи на нечувану спеку, не було де яблуку впасти. Гість провів два євангелізаційних зібрання. Люди приїхали не тільки з усієї України, але й з багатьох інших держав: Польщі, Латвії, Вірменії, Молдови. «Радісне збудження панувало у всіх п’ятидесятницьких церквах, – розповідали очевидці, – кожний у міру сил, що давав Господь, служив Йому на цьому святі. Особливим піднесенням відзначалася в ці дні служба Божа в молитовних домах міста. Люди підтримували молитвою працю посланця Божого» [2].
Українська Церква Християн Віри Євангельської при відновленні своєї діяльності у 1990 році нараховувала чотириста церков. Сьогодні ця цифра перевищує тисячу сімсот та ведеться активна робота з відкриття нових церков. На графіку видно, що саме впродовж перших 10-15 років після проголошення незалежності динаміка змін кількості п’ятидесятницьких громад УЦХВЄ зростала найбільш стрімко.
В березні 1993 року завдяки спільній праці Союзу Християн Віри Євангельської України та Асамблей Божих США було зареєстровано Київський Біблійний інститут. 22 липня 1993 року Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України зареєструвала Київський Біблійний інститут як вищий навчальний заклад Союзу ХВЄ України.
30 вересня 1994 року в Рівному відкрито нове приміщення союзної друкарні («Світанкова Зоря», керівник Володимир Прит).
У вересні 1995 році тодішній голова Союзу ХВЄП звітував про те, що на той час, за п’ять років діяльності відновленого Союзу, кількість церков зросла до 1000, які відвідувало 112 тисяч віруючих. Було відкрито 372 недільні школи, де навчалися 12960 дітей. В недільній школі трудилося 1380 вчителів, які мали відповідну біблійну освіту. Діяло два стаціонарних біблійних інститути: Київський та Коростенський, а також два заочні біблійні інститути – Львівський та РУБІ, трьохмісячні біблійні курси.
З березня 1992 року, коли почав діяти відділ євангелізації Союзу, по вересень 1995 року було проведено 2825 євангелізаційних богослужінь! В результаті, в Україні було відкрито 95 нових церков, переважно на Сході та Півдні.
Ще задовго до року Реформації, коли для спільної праці були згуртовані різні євангельські конфесії, Голова Союзу Микола Мельник висловлював бажання, щоб усі християни України «прониклися ідеєю миру й братства». «Бачу, що сьогодні в Україні є велика кількість людей, хрещених Святим Духом, але вони розмежовані різними об’єднаннями. Дух Святий спонукає мене, щоб я діяв у дусі зближення цих людей, у дусі подолання штучних бар’єрів між нами. Я би хотів, щоб усі ми: і баптисти, і харизмати, і адвентисти, об’єднані в різні союзи й не об’єднані, реєстровані і нереєстровані, прониклися ідеєю миру й братства. Щоб ми визнали одне одного, покаялись один перед одним, за взаємну зневагу і непорозуміння. Я би хотів, щоб ми перепросили один одного з усією повнотою християнської любові й розпочали спільну молитовну працю для справи Христової в Україні» [4].
У 1995 році відбувся перший випуск студентів із КБІ. Його директор Озеруга Сергій Володимирович радів з цього приводу: «Два роки тому я навіть не уявляв, що ми так зможемо вирости... І от маємо справжній учбовий заклад, маємо перший випуск. Звичайно, все далося нелегко. Були й, здавалося б, нездоланні перешкоди, були й безсонні ночі, але Господь допоміг нам пройти таку відстань, про яку ми й не мріяли. Господи, Ти є великий, Ти є багатий, слава Тобі!» [4]
У листопаді 1996 року було започатковано міжконфесійний консультативно-дорадчий орган – Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, до складу якої ввійшли керівники релігійних об’єднань. Рада утворилася з метою об’єднання зусиль релігійних організацій з національно-духовного відродження України; координації міжконфесійного діалогу в Україні і поза її межами; участі в розробці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань відносин між державою та релігійними організаціями; здійснення колективних заходів добродійного характеру.
3-4 грудня 1996 року в Москві відбувся 3-й позачерговий З’їзд Об’єднаного Євангельського Союзу Християн Віри Євангельської П’ятидесятників. Зміна зовнішньополітичного курсу незалежних держав зробила свій відбиток на праці Об’єднаного Союзу ХВЄ. І хоча у виступах делегатів із Латвії, Литви, Білорусі і багатьох інших звучала думка зберегти структуру Союзу – кінцевий виступ голови ОЄС ХВЄП показав: праця Союзу як такого завершується. «Я прошу, дорогі брати, – збережіть духовну братерську єдність, збережіть любов і взаємоповагу, зміцнюйте національні союзи. Росії варто подумати про власний об’єднаний союзу», – з такими словами звернувся до делегатів з’їзду Р.І. Білас [5].
Указом Президента від 15 січня 1997 року було утворено Організаційний комітет з підготовки та урочистого відзначення в Україні 2000-ліття Різдва Христового, в склад якого ввійшли керівники конфесій, представники Уряду, інтелігенції.
Влітку 1997 року в Малині було проведено перший молодіжний з’їзд, який в подальшому став головним молодіжним заходом ХВЄ України.
У січні 1999 року Львівська Біблійна Семінарія прийняла перших студентів.
20 травня 1998 року головою Всеукраїнського Союзу Християн Віри Євангельської був обраний Михайло Степанович Паночко. До цього, з моменту реєстрації Союзу, головою був Микола Адамович Мельник. «Мені дуже приємно, що така велика делегація з різних країн світу, дивилися і говорили: це чудо якесь робиться в Україні, такого ще не бачили. І мені дуже приємно, що Бог має таке гарне братство в Україні, об’єднане братство, єдинодушне братство. Воно – все моє життя, моя найбільша мрія. Я дуже тішуся і дякую Богові, що Бог благословив мою працю, благословив працю правління і всього нашого Всеукраїнського Союзу. Свої побажання новому голові я вже висловлював. Я його люблю. Ми йому допоможемо, зі всім ознайомимо, все передамо, тому що ми знаємо, яка йому потрібна допомога. І Бог нам допоможе усім» – зазначив Микола Адамович вкінці з’їзду.
У 2000-2001 роках в Союзі ХВЄ України відбулися урочисті святкування з нагоди: 80-річчя початку п’ятидесятницького руху в західній Україні та 80-річчя п’ятидесятницького руху на півдні України – в Одесі.
29 грудня 2001 року було зареєстровано свідоцтво на видання християнської газети «За віру Євангельську». Газета поступово збільшувалась з 4 до восьми сторінок формату А3, з 1500 примірників у той час до 25 тис сьогодні.
З грудня 2002 року на каналі ТРК «3-студія» починає транслюватися телепрограма «Вірую», а також на Youtube-каналі, порушуючи важливі соціально-культурні проблеми українського суспільства, а також вказуючи на шляхи їх вирішення з точки зору Біблії.
30 березня – 1 квітня 2004 року в м. Чернівці відбувся 14 позачерговий з’їзд Всеукраїнського Союзу ХВЄ, на якому була прийнята пропозиція про зміну назви Церкви – Церква Християн Віри Євангельської України (ЦХВЄУ).
В жовтні 2004 року видається газета «За Євангельську віру», в якій кожен християнин може знайти для себе добру духовну поживу, підтримку і пораду.
7 жовтня 2006 р. вперше Всеукраїнський день подяки пройшов в палаці «Україна», з ініціативи УЦХВЄ. Він викликав великий резонанс у релігійній спільноті нашої країни. Ідея проведення в Україні Дня подяки Богові як заходу національного масштабу була озвучена старшим єпископом Михайлом Паночком на зустрічі Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій з Президентом України 3 березня 2006 року та отримала підтримку українських Церков. У наступному, 2007 році, 21 жовтня, вітаючи учасників свята, Президент України Віктор Ющенко, відзначив його важливість у процесі духовного оновлення нації.
Війна в Україні, що розпочалася у 2014 році внесла суттєві зміни в діяльність усіх церков України. 18 вересня 2014 року відбулося засідання Комітету ЦХВЄУ, на якому єпископи та старші пастори обласних об’єднань братерства вислухали інформацію про ситуацію на сході України. А вже станом на середину лютого 2015 року стало відомо, що Церква Християн Віри Євангельської України прийняла тисячі біженців, 25 священнослужителів капеланів церкви постійно перебували у зоні АТО для надання військовим моральної та психологічної підтримки. Всього на той час було надано допомоги у зону АТО більше 11 млн. грн, 2535 тон продуктів харчування, 735 тон одягу, взуття, медикаментів, величезну кількість будматеріалів тощо. «Були дні, коли ми приймали до 400 переселенців», – зазначив єпископ Донецького обласного об’єднання УЦХВЄ Анатолій Безкровний [7].
Цей приклад є показовим в тому, як зміцніла Церква ХВЄ в Україні за час незалежності. Якщо раніше, на початках відновлення братства, Церква потребувала допомоги і підтримки західних братів та сестер, то нині вона є спроможною допомагати іншим.
У квітні 2016 року делегатами конференції УЦХВЄ було схвалено проведення всеукраїнського «Свята братерства». Один недільний день у році (наступна неділя після Трійці) кожна церква у країні приділятиме для того, щоб розповісти суспільству про себе: про історію помісної громади та загалом п’ятидесятництва в Україні, про сьогодення і плани національної церкви на майбутнє, представити її соціальну доктрину.
26 серпня 2016 року Президент України підписав Указ Про відзначення в Україні 500-річчя Реформації. Рік Реформації відкрив для християн широкі можливості для євангелізації. Таких можливостей для розвитку протестантського руху Україна не пам’ятала з самих початків своєї історії. Ще на початку року був створений центральний оргкомітет по відзначенню 500-річчя Реформації, до складу якого ввійшли представники усіх пізніх протестантських деномінацій – баптисти, п’ятидесятники, харизмати, євангельські християни, адвентисти та ін. Аналогічні оргкомітети були створені на обласних та районних рівнях. У співпраці з місцевими органами влади було проведено низку заходів та акцій, присвячених цій видатній події – мотивуючі та наукові конференції, круглі столи за участю освітян, відкриті уроки Реформації в шкільних закладах, коледжах та університетах. Відбулось декілька просвітницьких поїздок центрами європейської Реформації, які включали в себе семінари, дискусії, екскурсії, зустрічі, відвідування музеїв тощо.
У Львові, 6-9 жовтня 2016 року відбувся ІІ Світовий конгрес ХВЄ. Його відвідали делегати з двадцяти країн, у прямому ефірі за подіями слідкували у сорока шести країнах. Головна тема події: «П`ятидесятниця – відповідь на виклики сучасності».
17 вересня 2017 року на Хрещатику вперше в історії України святкували День Подяки. Це свято у протестантських українських церквах відзначалося з давніх-давен, але кожна церква обирала свій день. Тоді в центр столиці прийшло так багато, що навіть закрили метро Хрещатик. Хтось нарахував до півмільйона, хтось – 150 тисяч. Одне було зрозуміло, востаннє таку кількість українців центральна вулиця столиці бачила під час Євромайдану три роки тому. Журналісти, правда, «не помітили» цей захід, через що соцмережі спалахнули обуренням. Для всіх стало очевидним – протестантизм в Україні досяг такого якісного та кількісного рівня, що не рахуватися з цим просто неможливо.
12 грудня 2019 року Комітет УЦХВЄ затвердив план заходів святкування 100-літнього ювілею п’ятидесятницького руху в Україні. Мета заходів – відновити історичну справедливість стосовно п’ятидесятників, безпідставно дискредитованих за радянських часів. Змінити статус п’ятидесятництва від «гнаної» меншості до «впливової» меншості. Посилити місійну присутність Церкви в регіонах.
За останні роки в Україні світ побачили декілька об’ємних наукових праць з історії п’ятидесятництва в Україні та окремих її регіонах.
Закликаю вас не опускати рук, жити вірою, сміливо йти вперед, досягати нових висот. Бо в цьому є воля Господня, з нами Бог! Не лінуймося проповідувати, молитися, трудитися. Візьмімо собі за ціль – якомога більше людей привести до Бога. Будьмо незалежні від невірства, злоби, гріха», – зазначив старший єпископ УЦХВЄ Паночко Михайло Степанович.
редактор газети «За віру Євангельську»
Посилання
1. Журнал «Благовісник» №1, 1992
2. Журнал «Благовісник» №2, 1992
3. Журнал «Благовісник» №3, 1993
4. Журнал «Благовісник» №3, 1995
5. Журнал «Благовісник» №4, 1996
6. В стовпі вогню та хмарі диму: з історії п'ятидесятницької Церкви. – Рівне, Дятлик М., 2019. – 406 с.
7. Офіційний сайт Української Церкви Християн Віри Євангельської: https://www.chve.org.ua/
8. Газета Об’єднання християн віри євангельської п’ятидесятників Рівненської області «За віру Євангельську»
Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook. А також - в
Telegram!
Сподобалося - ставимо Like!
Поділіться з своїми друзями! Відтепер ми також в
Telegram!
Коментарі
Дописати коментар