Його поезія врятувала життя людини!

Інтерв’ю з відомим українським поетом Сергієм Рачинцем

Сергій Порфирович Рачинець народився 1 січня 1948 року в с. Іваннє Дубенського району на Рівненщині. Успішно закінчив професійно-технічне училище, а у 1973 році Київський державний університет ім. Т. Шевченка. Ставши журналістом, публікувався в різних часописах та журналах, таких як «Жовтень» (нині «Дзвін»), «Ранок», у газетах «Молодь України», «Радянська освіта», «Сільські вісті» тощо. Деякий час очолював літературно-мистецьке об’єднання «Серпанок» на Дубенщині, працював редактором на дубенському радіо, а також науковим співробітником краєзнавчого музею. Автор понад п'ятдесяти поетичних збірок, текстів понад двохсот пісень (таких, як «Молитва за Україну» (Помолюся тихо, словом нелукавим), «Лиш до Тебе я молюся», «Спішу до тебе дні і ночі», «Білі крила», «Коли молюся я до Бога», «Село моє чисте» та ін.), його твори внесено до шкільних підручників. Окремі твори письменника перекладені на англійську мову і надруковані в США.
Творчість С. Рачинця широко відома за межами України, зокрема в Канаді та США. Двічі ставав лауреатом Всеамериканського фестивалю української пісні, нагороджений Грамотою Слов’янського центру штату Каліфорнія, США. На батьківщині нагороджений Кришталевим жолудем і Дипломом у номінації «За самобутність у мистецтві», лауреат міжнародної літературної премії імені Авеніра Коломийця в місцевій Спілці письменників України [1], перший лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Миколи Сингаївського.
у 1990 р. стає членом протестантської громади. З того часу у його творчості переважає християнська тематика. Незважаючи на втрату зору, багато подорожує, зустрічається з читачами, бере активну участь у житті громади міста Дубно [2].

– Розкажіть про своє дитинство. Які моменти найбільше запам’яталися із цього періоду вашого життя?
В дитинстві я мав особливу любов до літератури, з п’яти років навчився читати, а вже в четвертому класі написав свій перший вірш:

Ми боремось за мир, ми боремось за те,
Щоб жити і учитись, як партія веде!
Ми війни не хочем, ми хочем, щоб був мир –
Про це товариш Ленін давно нам говорив.
І ми – радянські діти, радянської землі
Усі братами будем у ці щасливі дні! З того часу я купив собі зошит і записував туди свої поетичні рядки. Бувало йду зі школи через поле, сяду окрай стежини, дістану зошита і почну писати усілякі палички, цифри, літери (все те, що задавали в школі). Отак я виконував домашнє завдання.

Те, що втрачаю зір, я помітив ще в четвертому класі. Пам'ятаю, як на дошці вчителька написала декілька прикладів, які я розв'язав, але чомусь мені поставили четвірку. Виявилося, що я понаписував такі цифри, яких на дошці не було – замість трійки вісімку і т.д.
Через що це сталося, не знаю. Коли мені було десь п'ять років, з криниці витягнули воду, в яку потрапила кринична жаба. Я жаб не боявся, не один раз ловив їх, бавився, а потім відпускав. Про те, що саме ця жаба отруйна, я не знав, тому, я як завжди, взяв її в руки та почав роздивлятися. Вона ж мені в очі бризнула отрутою. Після того дуже почали пекти очі, я від болю лежав на траві та розтирав їх руками. Думаю, що в той час, від того опіку, сталася спазма судин.

Пам’ятаю, як я вирішив проїхатися на вантажному потязі. Виліз на перехідний мостик між вагонами і поїхав. Їде зустрічний потяг і сигналить до мене, машиніст кричить, махає рукою щоб злазив – а я сміюся, їду далі. Думаю, от зараз зупиниться він на якійсь зупинці, я собі зійду і сяду на зворотній напрям та й приїду назад. Поїзд зупинився аж в Здолбунові! Коли я зійшов, то не міг зрозуміти куди я потрапив. А сонце вже торкалося заходу... Я почав плакати. Підходжу до якогось паровозу та й кажу:
– Дядю, візьміть мене.
– Куди тобі?
– На станцію.
– Як називається?
– Не знаю. Просто на станцію (бо ж знаю, що баба завжди казала, що йде на станцію. А як називається станція – я й не знав, думав що так і називається «станція»).
Машиніст почав перераховувати мені всі відомі станції: Озеряни, Глинськ, Дубно. Кажу, що ні, мені треба на станцію. Посадив він мене в свою кабіну і повіз. Привіз в Дубно і запитує: Сюди? Кажу: Сюди! Вистрибую та й біжу додому. Прибіг – вже була майже дванадцята ночі! Ось так я покатався!

А то було, захотів в діда на хаті побачити лелеків. Виліз по драбині аж до самого гнізда. Старі лелеки в той час десь полетіли, а було лише троє маленьких. Вони, побачивши мене, полякались і повистрибували хто куди. А так, як літати ще добре не вміли то скоро попадали. Довелося їх шукати. Двох з них знайшов, а третього – ні. Скільки не шукали, результату немає. Плачу, шкода! Але десь ввечері прилетіли старі лелеки і його знайшли. То я вже більше не лазив до них.

Якось один із моїх товаришів каже:
– Сергію, давай не підемо сьогодні в школу?
– А що будемо робити? – запитую.
– Зробимо собі халабуду із картоплиння, посидимо собі в ній, та й додому підемо.
Погодилися! Вдома сказали, що нас вчителька відпустила. На наступний день знову каже:
– Бери їсти побільше, знову підемо в халабуду.
Цього разу вдома сказали, що ходили на екскурсію.
А на третій день приходить вчителька додому. Дід кличе: Сергій, йди-но сюди. Я зрозумів в чому справа і почав втікати. Сашка, мій товариш, додому йти теж не хотів. І що робити? Вже темніє, а ми босі (бо ж вдень тепло було, то ходили так). Пішли в солому спати. А дід вночі ходить та гукає: Сірожа, Саша, де ви? Виходьте, я не буду вас сварити. Рано повставали – на дворі іній, а ми ж босі, до того ж голодні. Додому йти боялися, пішли аж в сусіднє село, в Дитиничі, до тітки. Але додому все рівно треба ж якось йти. Наважилися! Йду я собі помаленьку, аж з городу бачу йде бабця – зраділа, що я знайшовся, пообіцяла що бити мене не будуть, аби тільки пішов з нею додому. Слава Богу, усе минулося добре! А Сашку то трохи набили вдома…

Сергій Порфирович у дитинстві завмирав перед справжньою красою, задивлявся на барвисті краєвиди і задумувався про майбутнє. Його душа блукала по нескошених луках і безкраїх ланах, садах і лісах.

Я в дитинстві любив надміру
Тонкий запах медових лук,
А над ними – світанки сірі,
Білих лебедів перегук,
Нержавіюче лезо річки,
Що ховалось в густий туман,
Верболозу кущі, порічок,
Придорожний, як ліс, бур’ян;
Первоцвіт, як зоря, рожевий
Навесні яблуневих віт…
Почував себе я блаженним,
Що не сам заселяв цей світ.
Завжди поруч жили зі мною
Материнка, волошка, мох;
Що коли-небудь все одно я
Зрозумів би: є вічний Бог.
(Із збірки «Закон душі», 2013)

Щасливе було його дитинство, хоча вистачало і різних переживань. Ще в п’ять років померла його мама. Він дуже сумував за нею. Щодня, протягом двох тижнів, брав окраєць хліба і носив їй на могилу. Оця любов до рідної неньки залишилася у нього й досі…

Ти і досі мене, наче в юності, кличеш,
Як тоді, коли ще молодою була.
Біля тебе, матусю, спинилася вічність,
Білим рястом калини на коси лягла.

Я на тебе дивлюсь крізь літа пережиті,
І так гарно, святково стає на душі,
Що поволі уже половіє, як жито,
Та прозора іще, як роса в спориші.

Мені легко з тобою в цім світі гіркому
Відкриваю себе у піснях для людей.
І усе, чим живу тепер – не випадково,
Навіть те, що з Христом починаю свій день.

Клич же, мамо, мене, я не стану жалітись,
Що у спадок дістався цей шлях нелегкий.
Що за обрій давно забрело моє літо
І вже осінь тривожить на серці думки.
(Із збірки «Храм любові», 2007)

– Як ви сприйняли втрату зору? І як змогли подолати таке нелегке випробування?
Втрата зору відбувалася поступово. Я ще їздив на власному мотоциклі, хоча вже тоді зір становив 30%. Але з часом я ставав бачити все гірше, було уже важко навіть йти одному. Через поганий зір довелося залишити роботу. Я боявся, що залишуся один на один із своїми проблемами, що вже не зможу більше писати та друкувати свої вірші. Але з Божою допомогою, я зміг подолати це нелегке випробування і продовжити свою працю.

– Як відбулось ваше навернення до Бога?
Був час, коли мене почала дивувати позиція влади та відношення до християн. Я знав, що, згідно з Конституцією, у нас існувала свобода совісті та віросповідання, проте насправді бачив іншу картину – дискримінацію віруючих. Таких людей намагалися звільнити з роботи, обминути в черзі на отримання житла, їх залякували, шантажували. З кожним днем у моїй душі виникало щораз більше запитань, відповідей на які я не міг знайти.
Потім мені до рук потрапила деяка духовна література і Новий Завіт, після знайомства з яким в мені почалася внутрішня переоцінка духовних цінностей. Я усвідомлював, що все навколо змінюється: події, факти, обставини, мода, політика, ідеологія. Проте є речі й поняття, які мають у своїй основі вічний характер. Це – Бог, любов, Біблія, добро і, звичайно, людська натура, яка – схильна до гріха. Після довгих вагань і роздумів, аналізу власних вчинків дійшов висновку – до грішників належу і я. Однак, Бог і мене полюбив, незважаючи ні на що. Моє життя почало різко змінюватися…

Я був, як всі – у клопотах, тривогах,
Вросталися в долоню мозолі.
Ні для людей своїх, ані для Бога,
А сам для себе жив на цій землі.

Проте пройшло, розвіялось туманом
Все те, що душу ранило мені.
Життя нового я побачив грані –
Не тут, а там, в небесній далині.

Ні-ні, не пізно, я спішу до Нього,
Там палахкоче вічності вогонь.
Тепер я знаю, що любов без Бога –
То не життя, відлуння лиш його.

– Що для Вас є поезія? І хто такі поети?
Поезія для мене – це другі очі. Якби не вона, то мабуть я сидів би в своєму домі і доживав би віку, а так маю змогу подорожувати по різних місцях, спілкуватися з людьми, дарувати їм свої вірші. Це і духовне збагачення, адже поезія – це міні проповідь. За допомогою різних художніх засобів, метафор, епітетів і порівнянь вдається проникнути глибше у людське серце, спонукуючи людей задуматися над своїм життям, своїм майбутнім. Це діє! Багато людей висловлюють свою подяку, адже через власне поезію вони отримали духовне збагачення, підтримку та підбадьорення.
Якось я побував в одній із Церков, що у Львові, на творчому вечері. Після зібрання до мене підійшла жінка, яку звали Галина, і каже: Я Вам дуже вдячна! Давно хотіла Вас побачити, адже ваша поезія врятувала мені життя! Я запитую: Як? Я ж вперше вас бачу! Виявляється, вона хотіла покінчити життя самогубством, але їй хтось подарував мою книгу «Будую храм», після прочитання якої у неї відбулась переоцінка життєвих цінностей, вона зрозуміла, що оті думки про самогубство походять від лукавого. Зараз вона є членом Церкви Християн Віри Євангельської. Це для мене найвища нагорода, вона незрівнянно більша від багатьох тих, які доводилося мені отримувати.

– На Вашу думку, поетами народжуються, чи ними стають? Колись один поет сказав: Дайте мені мавпочку і я за півроку навчу її писати вірші. Погоджуєтесь з таким твердженням?
Цей талант від Бога, потрібно щоб хоч якісь задатки в людині були, хай навіть на 5%. А решту треба працювати, розвивати цей талант. Є самородки, такі як, наприклад, Есенин, які не мали спеціальної освіти, але писали прекрасні вірші. Мені ж давалося воно нелегко, але любов до літератури, до поезії спонукала мене працювати над собою, вдосконалювати свій талант. Згадую жартівливі слова Бориса Олійника:

Вперту маючи натуру, я купив воли
Довго йшли в літературу – і таки прийшли.
Мавпочку, звичайно, не навчиш писати вірші. Якщо людина не має хоч якихось задатків, то її не навчиш. Заримувати то може будь-який школяр, це буде вірш, але це не буде поезією.

– Які жанри переважають у вашій поезії?
В основному це ліричні твори. Можливо тому, що в дитинстві мені не вистачало любові, материнської ласки, тому в кожній книжці є вірш про маму. Чимало є віршів і на духовну тематику, про вічні цінності. Першою такою була збірка «Пробудження», вірш «Вертайтеся до Бога, люди» та ін.

– Напевно, чи не всі ваші вірші написані українською мовою. Хто привив вам таку любов до рідної мови, адже свій творчий шлях ви почали в той час, коли наша країна ще не була незалежною, а російська мова була провідною у всьому СРСР?
Для мене Бог і Україна – це два крила. Вважаю, що без мови немає нації, мова подарована нам самим Богом! Саме тому про мову та Україну написав чимало віршів, в яких виражав до неї свої почуття та відношення.

Від Бога ти, як і усе на світі,
Жива, цілюща, наче джерело,
І неповторна, як весною квіти, -
Без тебе України б не було.

Красо моя, моя чудова мово,
З глибин століть я соки твої п’ю.
Це ти мені відкрила Боже Слово,
І радості своєї не таю.

Люблю щораз з роками тебе більше,
Тобою Боже славити ім’я:
Чи то в молитві щирій, чи у віршах,
А чи в піснях, що в серці маю я.

З тобою легко йти мені – я бачу,
Хоча й до віч – вже темрява впритул…
Пробач, якщо я був колись невдячний
За всю твою до мене доброту. (Із збірки «Закон душі», 2013)

Кожен із нас є її громадянином і ми не можемо жити поза державою, поза політикою, адже працюємо, отримуємо пенсії, інші соціальні гарантії і т.д. Я глибоко переймаюся тими подіями, що зараз відбуваються в нашій державі, вболіваю за нашу Неньку Україну.

Хоч і досі буває ще слізно І не тішить душі акварель, - Я сьогодні з тобою, Вітчизно, А не там, за тридев’ять земель. Бо я знаю: щасливою будеш Під покровом блакитних небес. Твоє слово живе в моїх грудях, Ліг на тебе Всевишнього перст. Значить, бачить Господь, значить, чує Несповитеє серце твоє. Над тобою ще хмари кочують, Але сонце уже виграє. Буде сяяти золотом днина, Обнімемося радісно ще… Тільки тихо заплаче калина – Спогад душу її обпече. Ні, нелегко нам бути собою Серед світу гріха і пітьми! Але, все-таки, в Божій любові День за днем воскресаємо ми. Голос твій мовчазною зорею Тішить душу в саду солов’ю. Вірю: виростуть справжні Антеї, Щоб засвідчити силу твою. Хоч і досі буває ще слізно, І не тішить душі акварель, - Я сьогодні з тобою, Вітчизно, А не там, за тридев’ять земель. (Із збірки «Закон душі», 2013)

Колись у людей було викривлене поняття про протестантів. Називали їх штундами, говорили, що їм Україна не потрібна, що мова непотрібна. Але це не так! Протестанти поважають та люблять свою рідну землю, дбають про її благополуччя та моляться за неї Богові.

– Якось я прочитав новину із таким заголовком: «До США Рачинця супроводжувала Руслана» [3]. Це правда?
Це їхала делегація на чолі з академіком Жулинським Миколою Григоровичем і ми летіли в одному літаку. Коли ми прилетіли до Нью-Йорка, у нас було трохи часу до наступного літака. Микола Григорович представив мене цій делегації, ми розмовляли з ними, а потім вони провели мене аж до самих воріт, звідки мав відправлятися літак до Клівленда, а самі полетіли до Вашингтону.

– Поезія – це хобі? Чи можна сьогодні цим заробляти на життя?
Для мене поезія – це покликання, воно у мене з дитинства. Але разом з тим, для мене це є і хліб. Я не хочу кривити душею, що це просто собі таке аматорське заняття, сьогодні вона стала для мене професією. Я люблю цю роботу, я вже не можу не писати. Не раз думав собі, що вже пора відпочити, бо й так маю понад півсотні книжок, та й здоров’я вже не те. Але проходить трохи часу і знову сідаю писати.
Якщо говорити про поезію, як про професію, то варто сказати, що сьогодні вона переживає складні часи. Дуже зросли ціни на поліграфічну продукцію, як наслідок, зменшуються тиражі. Якщо хтось 1000 примірників і зробить, то це рахується великим досягненням. Щоб видати книгу потрібно шукати спонсорів. На жаль, у нас не розвинена державна книготоргівля. Авторам доводиться самим зустрічатися із своїми читачами, їздити, виступати.

– Кого б ви порадили почитати із сучасних поетів?
Мені особисто подобається творчість Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, Миколи Сингаївського та ін. До речі, я став першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Миколи Сингаївського, знав його особисто. З місцевих поетів подобається Любов Пшенична, поезія Миколи Тимчака. З християнських письменників гарно пише Юрій Вавринюк.

– Чи були в вас якісь особистості, від яких ви черпали силу, натхнення, і, взагалі, «рівнялися на них»?
Так чи інакше на нас впливають усі, з ким ми зустрічаємося і хто нас оточує. Якийсь відбиток в нашому житті вони залишають, чомусь нас вчать, чомусь ми вчимося від них. Колись я зустрічався з Іваном Драчем, Володимиром Затуливітром, Володимиром Забаштанським, який теж був незрячим та мав пошкоджені кінцівки рук. Усі вони певним чином вплинули на моє життя, як і багато інших людей.
Тією особистістю, якою я захоплююсь та на яку рівняюсь є Ісус Христос. Від Нього я черпаю силу та натхнення, на Нього рівняюсь, аби досягнути «міру зросту Христової повноти» (Еф.4613).

– Як у Вас відбувається процес написання вірша?
Мені головне знайти «зачіпку», буквально два рядки. Я навіть не знаю, чим я закінчу той вірш, але сідаю і пишу. Писати люблю в той час, коли знаходжуся сам, коли поруч зі мною нікого немає в кімнаті. В руці тримаю диктофон, записую по реченню. Буває, що так пройде цілий день. Інколи доводиться писати і вночі…

– Які плани на майбутнє?
Недавно здав до друку дитячу книжку під назвою «Дзвоники благовістя», з віршами та оповіданнями для дітей. Діти – це найбільш вдячні читачі. Також тут велика відповідальність, адже потрібно опуститись до їхнього рівня, щоб написати так, як вони мислять, як говорять. Але вже потім від цього я отримую велике задоволення. Уже зустрічав багатьох дорослих людей, які виросли на моїх книгах, а тепер по них виховують своїх дітей.
В цьому році у світ вийшла книжка «Чудеса Ісуса», в якій я намагався розповісти про Ісусові чудеса у віршованій формі. Минулого року вийшли книги «Лет лебединий», «Йду на вечерю» та «Слідами маленьких історій». А ще «Літо Господнє», повість «На краю безодні», зараз вже маю декілька десятків нових віршів, які ще не ввійшли до жодної із збірок.

– Які дасте поради тим молодим християнам, які починають писати вірші? Що потрібно робити для того, аби допомогти їм розкрити свій талант?
Для того, щоб допомогти таким людям, необхідно проводити різні семінари, конференції, збирати таких людей та влаштовувати серед них конкурси на найкращу поезію. А в подальшому з ними потрібно займатися.
На скільки мені відомо, в Луцьку Християни Віри Євангельської такі заходи проводять, влаштовують конкурси серед молодих поетів, деякі з їхніх творів друкують в журналі «Благовісник». На одному із таких заходів, куди я був запрошений, я почув для себе імена нових, досить гарних поетів – Лариса Мельник, Дмитро Довбуш, Володимир Сад і багато інших. Хотів би, щоб такі заходи проводилися і в інших містах, в бібліотеках, в Церквах.
Тим молодим християнам, які тільки починають писати вірші, хочу порадити не писати багато, головне не кількість, а якість. Нехай це буде з десяток віршів, але щоб їх по-правді можна було б назвати поезією, а не просто заримованими рядками. Для цього потрібно багато читати, працювати над собою та розвиватися в цій справі.

– Чого ви хотіли б найбільше, про що мрієте?
Ще з дитинства я любив дивитися у небеса, вони мене приваблювали своєю красою, безкрайністю.

Я робив стрімке очима сходження
Ген туди, де місяць зависа…
То моя душа новонароджена
Кликала мене у небеса.
Там – моя Вітчизна, Богом створена,
Ще не знана, рідна і близька,
Де тече блакитними просторами
У майбутнє вічності ріка.
Не лякає відстань, навіть милями.
Я б і справді в небо поспішав…
Тільки ж як без України милої? –
Господи, її не залиши…
Своє життя я довірив Ісус Христу, це дає мені впевненість, радість та силу. Адже я наближаюся не до кінця, а до нового початку – періоду, який ми називаємо Вічність! Найголовніше для мене – зберегти Йому вірність до кінця.
Я не боюсь, що раптом вмерти мушу,
У цьому, мабуть, є життя потреба…
Боюсь в любові, що зціляє душу,
Хоча раз неправду мовити про Тебе.
А поки ще Господь дарує життя на землі, хочу працювати своїми талантами для слави Його Імені. Не дивлячись на різні випробування завжди бути Йому вдячним, задовольнятися тим, чим маю. Я не хочу від життя багато –
Та й чи довго жити ще мені?
Тільки б тиша наповняла хату
І світила зорі у вікні.
Тільки поле квітувало б житом,
Чувся б тільки черешневий грім,
І, росою мите-перемите,
Піднімалось сонце у горі.
Тільки б – дня безхмарного палітра,
Де Йому, Всевишньому, хвала!
Хочу снігу, і дощу, і вітру,
І води дзвінкової з джерела.
Тільки б голос чути солов’їний…
І росли б ромашки й спориші…
Все оте, чим рідна Україна,
Дорога для серця і душі.
(Із збірки «Закон душі», 2013)

Цьогоріч Сергій Порфирович відзначатиме свій 70-літній ювілей. Побажаємо йому творчих сил, радості, здоров’я та довголіття! Свої побажання та слова підтримки можете висловлювати йому на особистій сторінці в мережі Facebook.

1. «Старе минуло, тепер усе нове» - інтерв’ю з Сергієм Рачинцем // Християнський духовно-просвітницький часопис «Слово Вчителю». – №2 (12)/2010 – с.16-19;
2. «Очі його поезії» // Журнал «Благовісник». – №4/2003. – с.30-33
3. До США Рачинця супроводжувала Руслана!: [Дубенський письменник С. Рачинець відвідав США] // Скриня. — 2008. — 1 трав. — с.4

Спілкувався Олександр Геніш

Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook.
Сподобалося - ставимо Like!

Поділіться з своїми друзями!