Научи нас, Боже, состраданию
Помоги людей нам понимать,
Чтобы близких - тяжкие страдания
За свои страданья принимать.
Ты прости, когда своей небрежностью
Наших ближних ранить мы могли,
О, Господь, наполни душу нежностью,
Чтоб мы больше людям помогли.
Научи целительным сочувствием
Людям радость в жизни приносить,
Чтоб своим отзывчивым присутствием
Мы могли поддержкой доброй быть.
Помоги друзей переживаниям
Близко к сердцу Боже принимать
Чтобы там, где слышаться рыдания
Мы могли бы искренно рыдать.
На що перетворюється церковна громада, коли зникає любов один до одного, коли суд перевищує милосердя, коли буква закону ставиться вище за людяність? На жаль, таких випадків існує чимало. Ось деякі з них (навмисне обминув сучасність, звернувшись до історії).
Кінець XVIII століття. Переслідування менонітів (однієї з ранніх течій в протестантизмі) в Пруссії змусило їх емігрувати далі на схід – в Російську імперію, на Волинь і т.д. Здавалося б, що такий зовнішній тиск сприяв би їх об’єднанню, навчив би цінувати та любити одне одного. Можливо вона так і було... Про те, не у випадку з тими, хто під впливом певних обставин зробив гріх. Ставлення до такої людини різко змінювалося. Ось як про це описує автор однієї книги:
«В менонітських поселеннях керувала рада старійшин, що мала необмежену владу і могла навіть вигнати за провину, а родичі не в праві були дати хоча б харчів на дорогу. У менонітів була дуже сильною взаємозалежність релігійного та економічного життя, оскільки землею володіла вся менонітська община. Тому відлучення від менонітської церкви означало для прихожанина втрату всіх прав і привілеїв, а наслідком було його видворення з колонії» [1].
Уявляєте, що доводилося пережити тій людині, яка, не витримавши тиску життєвих обставин чи спокус, зробила якийсь гріх і була відлучена від общини? Мало того, що і так перебувала на чужині, так ще й свої відцуралися! Позбавили будь-якої матеріальної чи духовної підтримки. І куди тепер іти цьому «грішнику»? Можливо «чужі» виявлять співчуття? Інакше ж – загине... Научи нас, Боже, состраданию!
Середина XX століття. Після прийняття у 1954 році постанови ЦК КПРС «Про великі недоліки у науково-атеїстичній пропаґанді та заходи її поліпшення» та у 1961 році «Інструкції щодо застосування законодавства про культи» розпочався період нових переслідувань віруючих, який тривав з кінця 50-х і аж до кінця 80-х років. Громади, які прийняли законодавство і були зареєстровані в органах влади мали можливість провадити свою діяльність на офіційному рівні, адже вважалися легальними. Діяльність тих, які відмовилися від реєстрації, було оголошено протизаконною. Засуджували в основному не за проповідь Слова Божого, а за статтею контрреволюції (58 стаття СРСР). Коли ж мученик виходив на волю, йому обіцяли поновлення членства, допуск до кафедри лише після того, як він публічно принесе своє каяття за «контрреволюційну» діяльність.
Сім’ї ув’язнених були залишені на призволяще. Гонителі пильно відстежували тих, хто підтримував ці сім’ї, хто намагався надати їм хоч якусь допомогу. Багато віруючих мовчки проходило мимо тих, з ким ще вчора так щиро віталися. Ворог чинив замах не стільки на тіло, скільки на душу християн, вбиваючи у ній співчуття і любов. Страждання святих багаторазово помножувались, нашаровувались одне на одне тому, що до них не була протягнута любляча рука Церкви. Ті, хто страждав по волі Божій, свій тернистий шлях змушені були долати на самоті. Скільки горечі відчули на собі в’язні Христові, повертаючись в рідну Церкву! Вони раптом виявляли, що відкинені братами тільки за те, що страждали за Христа.
В.Е.Напрієнко ділиться своїми юначими спогадами: «Я хочу пригадати один момент із свого життя. Ми жили на Донбасі, громада наша становила до 400 членів. Коли мені було 12 років, в 1956 році із в’язниці повернулися наші брати - всього їх було троє. Відсиділи по 25 років. Прийшли, сіли на самій останній лавочці. Вони ще не встигли навіть побувати вдома, тому були одягнені в той же одяг, в якому приїхали. Нам усім було цікаво дивитися на них, я запитую у свого батька: Тату, а це хто? - Це в’язні прийшли. І ось виступає пресвітер. Встає за кафедру і говорить: Брати і сестри, звільнились злочинці - вони сидять ось там вкінці. Прохання до них не підходити, руки не подавати, не вітати. А вам не дозволяю молитися в нашому зібранні - це забороняє радянське законодавство» [2]
Нажаль, такі випадки траплялися і в інших церквах. Замість теплої підтримки, проявленого співчуття і турботи, осуджені зустрічали байдужість, чи навіть відвертий публічний осуд та приниження.
А ось подібний випадок, але вже у інший час та у іншій громаді.
Відомий християнський правозахисник, Борис Перчаткін, розповідає про всі ті тортури, які довелося йому витерпіти, перебуваючи у в’язничній камері (засуджений він був через те, що активно домагався еміграції для віруючих по релігійних мотивах). Так от, повернувшись додому, його страждання не припинилися. Закінчилися фізичні – розпочалися психологічні, спричинені своїми же братами та сестрами.
Вивчаючи питання еміграційних настроїв серед віруючих (період 70-х років церковної історії), ми розуміємо, що керівники церков мали неоднозначну позицію у цьому питанні, деякі лідери відверто називали це політикою і відлучали тих активістів, які всіляко поширювали еміграційні настрої серед населення. Своїм же вірянам наказували не мати ніякого спілкування з такими «віровідступниками».
Якось, повернувшись із в’язниці, Борис Перчаткін був свідком картини, яка вражала своєю дикістю. Ось фрагмент інтерв’ю, записаного в програмі «Угол» [3]:
– Коли ви поверталися з лагерю, ви поверталися в Церкву як герой?
– Коли я повертався з першого терміну, то мене зустрічали аж з далеку, за 150 км від Находки. Зустрічали з квітами, з піснями. Після того мене викликали в КДБ і, посміхаючись, запитали: «Ну що, гарно тебе зустріли? Нічого, наступного разу так не буде». Справді, наступного разу мене так не зустріли. Звільнившись, я прийшов додому. Зібрання напроти. Люди йдуть і навіть не дивляться в моє вікно.
– Ви знали цих людей?
– Звичайно, я ж був у них пресвітером! Йдуть і навіть не дивляться в вікно мого дому. Вночі приходять дві сестри і кажуть: Брат, Борис, вибачте що так вийшло. Ви знаєте, ми боїмося Валі. Там такі пророцтва через неї! Коли вас заарештували вдруге, вона пророкувала: «Суд творю над домом сим и кто станет на пути руки Моей - его постигнет тоже самое». А коли ви повинні були звільнитися, то пророкувала таке: «И когда вы будете идти около дома сего, на котором тяготеет рука Моя - чтобы взгляд ваш даже не остановился над домом тем».
– Невже так змогла переконати народ?!...
Органи влади блискавично виконали свою роботу, змогли завербувати свою людину, завоювати довіру вірян. Але дивує реакція самих же «християн». Яке лицемірство та бездуховність! Зачерствілість камінного серця прикрита ширмою духовності! Відсутність любові, співчуття та людяності! Такого ставлення не заслуговує жодна людина, яка потрапила у в’язницю і зазнала там тортур та знущань – нехай навіть через власний злочин чи гріх. Тим паче, коли вона дбала про звільнення свого народу від переслідувань за політичними мотивами. Так і хочеться вигукнути: «Научи их, Боже, состраданию»...
А ЩО КАЖЕ БІБЛІЯ?
Дійсно, у Божому Слові існує декілька місць, які зобов’язують Церкву використовувати дисциплінарні покарання. Кінцевим етапом цих покарань є вилучення. «Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих!» (1Кор.5:13). Такий крайній метод потрібно застосовувати для того, аби в Церкві зберегти здорову духовну атмосферу, не даючи приводу грішити іншим, «щоб і інші страх мали» (1Тим.5:20), адже «мала розчина все тісто заквашує...» (1Кор.5:6).
Почувши про перелюб у Коринтській церкві Павло радить вилучити того, «хто цей учинок зробив» (1Кор.5:2).
Подібну практику він радить застосовувати і Солунській церкві:
«Коли ж хто не послухає нашого слова через цього листа, зауважте того, і не майте з ним зносин, щоб він був посоромлений» (2Сол.3:14). «Не мати зносин» означає не перебувати з такою людиною у спілкуванні. Ціль, як бачимо, такого покарання не помститись людині, а «щоб була посоромлена», тобто привести її до усвідомлення своєї провини, пробудивши сумління, викликати у неї розкаяння. І далі Павло продовжує: «Та не майте його за неприятеля, а навчайте, як брата» (2Сол.3:15). Як виразився один із відомих богословів: «Дисципліна в братській любові» - ось, що мав на увазі ап. Павло. «Докір, сказаний людиною, яка з презирством дивиться зверху вниз на грішника і з бажанням причинити йому біль, може його поранити і викликати жах, але рідко виправляє грішника. Вона скоріш викличе почуття образи, ніж виправлення» (Барклі).
МИЛОСЕРДЯ СТАВИТЬСЯ ВИЩЕ ЗА СУД
Одного суботнього дня Ісус переходив через поля. Його учні, зголоднівши, почали зривати пшеничні колоски, аби втамувати голод. Коли ж це побачили фарисеї, то обурилися і докорили Христу, мовляв, Закон Мойсея забороняє робите в суботу те, що роблять Твої учні. На що Христос почав пригадувати їм випадки, коли їхні праотці робили те ж саме, коли опинилися в подібній ситуації. Вкінці ж із сумом чи біллю у серці сказав: «Коли б знали ви, що то є: Милости хочу, а не жертви, то ви не судили б невинних...» (Матв.12:7)
В цей же день відбулася ще одна подія – у храмі знаходився чоловік із сухою рукою. Він потребував зцілення. Але кому до цього було діло? Сьогодні ж субота! І знову Христос намагається дістатися отих закам’янілих сердець фарисеїв.
«А Він їм сказав: Чи знайдеться між вами людина, яка, одну мавши вівцю, не піде по неї, і не врятує її, як вона впаде в яму в суботу?» (Матв.12:11)
Чому Христос порушує заповідь? Нижче Матвій згадує пророцтво, сказане через пророка Ісаю, яке відображає характер Христа:
«Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота тліючого не погасить...» (Iс.42:3)
Чи не такого відношення до інших бажає Христос і від нас? Чи не про це благає Павло галатів?
«Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом ЛАГІДНОСТИ...» (Гал. 6:1)
Духовні повинні підтримувати тілесних, сильні – слабких, здорові – хворих. Такий Божий задум в плані спасіння людства. «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового» (Гал. 6:2).
Чтоб брату, мог брат помогать к светлой цели добраться,
Чтоб слабому сильный помог при паденьи подняться,
Чтоб слезы отер, что бы руки свои подложил.
ЗГРАЯ ЖУРАВЛІВ ЯК АНАЛОГ МІСЦЕВОЇ ГРОМАДИ
Спільноту християн певним чином можна уподібнити до журавлиної зграї. Там свої закони, свої правила, свої пригоди. Там вирує своє життя - життя відмінне від світу. Зграя знаходиться у подорожі, їхня ціль - дістатися теплих країв. Але на цьому шляху трапляються різні випробування та нещастя. Далеко не всі, хто відправився у мандрівку зможуть дістатися омріяної землі.
Напевно, «летіти у теплі краї» можна і поодинці, без журавлиної зграї (без помісної Церкви). Але в такому випадку виникає ряд додаткових небезпек. По-перше, одному легше заблукати, втратити вірний орієнтир, збитися з вірного напрямку. Погодьтеся, у зграї шанси заблукати зменшуються в рази. Невипадково вони летять ключем. Річ у тім, що це дозволяє птахам бачити одне одного і, якщо хтось з команди почне змінювати напрям, швидкість чи висоту, поспішити на допомогу. А ще, під час польоту птахи, що летять попереду, створюють незначні повітряні течії, які зумовлюють зменшення опору повітря. Отож решті зграї летіти значно легше. А як бути одному? Цікаво і те, що коли птахи летять у ключі, вони значно рідше махають крилами, отже в них серце б’ється не так часто, як у тих, котрі летять на такій же швидкості по одному. Одному – важче.
По-друге, одному важче накормити себе та вберегтися від нападу хижаків. Наприклад, під час годівлі одна-дві птахи обов’язково стоять «на часах», спостерігають за тим, що відбувається навколо, і у випадку найменшої небезпеки попереджують криками інших.
Тому, людина яка крокує до Небесного Царства без помісної церкви зустрічається з рядом додаткових проблем та труднощів. Проте, у неї все ж є шанс дістатися до поставленої цілі. Мова йде про те, коли журавель відбивається від зграї і летить у теплі краї один, незалежно від інших. Зграя в такому випадку проявляє байдужість – не заважає і не перешкоджає йому. (У випадку ж з менонітами мова йде навіть не про байдужість, а скоріш за все про агресивне та зневажливе ставлення до відлучених. Це – ще більш ускладнює процес перельоту).
НІХТО НЕ ЗАСТРАХОВАНИЙ ВІД ПАДІННЯ
Ніхто з людей не застрахований від падіння. Людська природа настільки гріховна, що ми можемо очікувати від неї чого завгодно, у випадку, якщо втративши пильність, дозволимо їй взяти верх над нашою душею. І навіть в тому випадку, коли людина зробила гріх – вона залишається Божим творінням. Христос завжди дає їй шанс піднятися. Він розділяє гріх від безсмертної душі. Гріх Він ненавидить, а душу людську любить! Подібно повинні робити і ми, у ставленні до людей, які нас оточують. Ми ніколи не маємо права оцінюючи якусь людину, говорити що вона безнадійна. Навіть з найглибшої ями є шанс піднятися, навіть з найбільшої безвиході є вихід. Мені подобається, як про це писав один з християнських поетів (Василий Беличенко, 1986), розмірковуючи над таким місцем із Біблії: «И скажи им: так говорит Господь: разве, упав, не встают и, совратившись с дороги, не возвращаются?» (Иер.8:4):
Разве больных Иисус не лечит?
Если паденье они сознают,
Если в них совесть стрелы мечет.
Не доломайте хрупкий тростник.
Тлеющий лен Иисус не тушит...
Грех в человеке надо казнить,
Но не казните презреньем душу.
І перше, чим осудити «вилучених», даймо відповідь на питання: Що я зробив задля того, аби повернути їх назад у громаду?... А поки що продовжуймо співати пісні: Научи нас, Боже, состраданию…
Читайте також: К старшим сыновьям
1. Костюк М. П. Німецькі колонії на Волині (ХІХ – початок ХХ ст.) : монографія / М. П. Костюк. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2003. – С.174,182,191.
2. З’їзд в Тулі, 1977 рік. – Із сюжету: "Гонение на христиан в СССР". – Джерело доступу: https://www.youtube.com/watch?v=VE44ZSPKoKY
3. Програма "Угол". – Борис Перчаткин. Огненные тропы. – Джерело доступу: https://www.youtube.com/watch?v=jQ7wvl9juvs
Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook.
Сподобалося - ставимо Like!
Поділіться з своїми друзями!
Коментарі
Дописати коментар