Чи завжди потрібно говорити правду?
НЕ ВСЕ, ЩО ВІДПОВІДАЄ ДІЙСНОСТІ ТРЕБА ГОВОРИТИ
Давид, втікаючи від Саула, таємно прийшов до міста Нова (1 Сам:22:7-23). Тут він зустрівся з священиком Ахімелехом, який накормив його хлібом та подарував йому раритетний меч Голіафа. За цю підтримку священик ще поплатиться…
Через кілька днів Саул зібрав своїх слуг та й розпитував у них про діяльність свого ворога Давида. Тут знайшовся якийсь ідуменянин Доеґ. Він володів достовірною інформацією і хотів усіма силами догодити (вислужитися) перед Саулом. Каже: Я бачив, як Давид приходив до міста Нова, до Ахімелеха і той дав йому поживи на дорогу! Результат сказаної правди: Саул вигублює 85 священиків, а все місто Нов побив вістрям меча – від чоловіка до жінки, від дитини й аж до немовляти, і вола, і осла, і дрібну худобину. Давид знав про схильність Доеґа говорити спочатку не подумавши, тому здогадувався, що той розповість про все Саулу. Давид сумував, що став причиною загибелі стількох людей. Ех, нерозумний ідеменянину, краще ти мовчав би зі своєю правдою!
СКАЗАТИ СЛОВА УТІХИ ЗАМІСТЬ БЕЗНАДІЙНОЇ ПРАВДИ – ЦЕ ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК
Одного разу юний Томас Едісон повернувся додому зі школи і передав мамі лист від вчителя. Мама зачитала синові листа вголос, зі сльозами на очах: «Ваш син – геній. Ця школа занадто мала, і тут немає вчителів, здатних його чомусь навчити. Будь ласка, вчіть його самі.»
Через багато років після смерті матері (Едісон на той час уже був одним з найбільших винахідників століття) він переглядав старі сімейні архіви і побачив цей лист. Він відкрив його і прочитав: «Ваш син – розумово відсталий. Ми не можемо більше вчити його в школі разом з усіма. Тому рекомендуємо вам вчити його самостійно вдома».
Едісон проридав кілька годин. Потім записав до свого щоденника: «Томас Алва Едісон був розумово відсталою дитиною. Завдяки своїй героїчної матері він став одним з найбільших геніїв свого століття.»
ДОЛЯ НЕПРАВДИ ЗАРАДИ ЛЮДСЬКОГО БЛАГА
78-річна Параска Микитівна Давидюк, уродженка села Щедрогір Ратнівського району, добре пам'ятає роки Другої світової, коли її батьки врятували від смерті євреїв - чоловіка та дружину і їхню маленьку дитинку.
- У 1943 році в Авраама та Рухлі, яких ми переховували, народилась донька, назвали її Наталя, - й зараз із хвилюванням згадує Параскевія Микитівна. - Коли приходили німці чи поліцаї, ми її ховали у колисці з моїм меншим братом Григорієм, який народився рік перед тим. Так малюки удвох в колисці й росли.
... У двері вже гримали. Чорнява жінка схопила своє немовля і простягнула його русявій: «Іменем Бога прошу - врятуй її». Перша думка русявої: «Зараз нас усіх постріляють. Тому...». Але усмішка, яка раптом розцвіла на обличчі чужого їй чорнявого ангела-немовлятка, враз відігнала зрадливу другу думку: зізнатись і таким чином, можливо, врятувати хоча б своїх дітей. Тож поки чоловік йшов відкривати двері, вона зірвала із себе хустку, закутала в неї чужу дитину і поклала її в колиску до свого малесенького сина, накривши рядном із головою.
«Жиди є? Якщо знайдемо - усіх розстріляємо», - сказав один з поліцаїв.
У цей час в колисці заридала дитина. Жінка нахилилась над нею, подумки молячись, щоб не заплакала й друга, бо одразу здогадаються, що в колисці - двоє немовлят.
«Чия дитина?» - запитав інший поліцай, який нишпорив по хаті. «Чия ж - наша». - «То заспокойте її!» - «Ой, хвора вона дуже...», - сльози градом бризнули з очей матері. «Йдемо звідси, бо ще заразу яку дістанемо, а тут нікого нема...».
Усі ці хвилини під колискою під підлогою тремтіли у схованці і молились до свого Бога батьки чорнявої дівчинки...
- У серпні 1942 року тато виявив у нашій клуні двох закривавлених чоловіків, - згадує Дмитро Степанович Омелянюк. - Одного з них - Рубіна Гроссера - батько знав. Іншого звали Лейба Неймарк. Вони втекли з-під розстрілу.
Через два тижні до нас прийшли поліцаї: «Якщо кого знайдемо, - розстріляємо і закопаємо у вас на кухні». У хаті перевернули все і пішли в клуню. А втікачі ховались саме там, під конюшиною. «Вилазьте, Степан сказав, що ви там», - крикнув хтось з поліцаїв. - «Нікого я не ховаю», - голосно поправив батько.
Якусь мить усі прислухались, але в клуні - тиша. Тоді шуцмани стали штрикати конюшину довгим штирем, а потім наказали татові перекидати її в інший бік.
Батько взяв вила: «Давайте разом зі мною, бо я сам довго буду», - запропонував він їм, бо тоді мав травмований хребет - впав з коня. Якби ті погодились, то це був би кінець. Але поліцаї плюнули і пішли [1].
ПРАВИЛО ТРЬОХ СИТ
Один чоловік запитав у волхва:
- Знаєш, що мені сказав про тебе твій друг?
- Почекай, - зупинив його волхв, - просій спочатку те, що збираєшся сказати, через три сита.
- Три сита?
- Перш, ніж що-небудь говорити, потрібно це тричі просіяти. Спочатку через сито правди. Ти впевнений, що це правда?
- Ні, я просто чув це.
- Значить, ти не знаєш, правда це чи ні. Тоді просій через друге сито - сито доброти. Ти хочеш сказати про мого друга щось хороше?
- Ні, навпаки.
- Значить, - продовжував волхв, - ти збираєшся сказати про нього щось погане, але навіть не впевнений в тому, що це правда. Спробуємо третє сито - сито користі. Чи так вже необхідно мені почути те, що ти хочеш розповісти?
- Ні, в цьому немає необхідності.
- Отже, - підсумував волхв, - в тому, що ти хочеш сказати, немає ні правди, ні доброти, ні користі. Навіщо тоді говорити?
ВИСНОВКИ
Володіючи правдою будьте мудрі. Ваша правда може людині нашкодити. Ви знаєте про когось правду? Можливо, було б краще для тої людини, якби ви мовчали…
Озвучивши правду можна покалічити людині долю, назавжди втратити хорошого друга, зіпсувати авторитет церкви Христової в очах світу (або ж авторитет місцевої громади) та наробити багато іншого неспокою.
Заходячи на сторінку фейсбук, одразу бачиш запитання: Що у вас на думці? І кожен пише все, що прийде на розум, кожен висловлює свої думки. Багато фейкової інформації, багато брехні, образ, спекуляцій. А хтось пише правду, пише достовірну інформацію. Тільки ця інформація пройшла лише через одне сито, просіяти її через два інших полінувались. Так з'являється правда, начитавшись якої зникає спокій, стає гірко на душі та якось важко, розчаровуєшся в усьому доброму, перестаєш вірити в краще. Коментарі знизу лише підсилюють ці відчуття, адже тут пишуть все, не використовуючи жодних фільтрів.
«Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного» (Еф.4:25)
Правду говорити варто. Варто вказувати на недоліки інших, докоряти, вмовляти, застерігати. Писати те, про що інші не наважуються. Писати правду, але таку, що просіяна через три сита і направлена по вірному адресу. А інколи варто просто змовчати. Бо часто ми робимо навпаки: Коли треба змовчати – говоримо, коли треба говорити – мовчимо.
Іншими словами говорити (писати) потрібно тільки те, що «добре для повчання, щоб воно було на користь тим, які чують його» (Еф. 4:29) [2]
1. Василь Уліцький, Олександр Згоранець. 77-річний волинянин знайшов 800 праведників світу газета "Волинь-нова". – Джерело доступу: http://www.istpravda.com.ua/digest/2010/10/4/596/
2. Переклад сучасною українською мовою, Діана (Джордж) Деркач, 2012
Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook.
Сподобалося - ставимо Like!
Поділіться з своїми друзями!
Коментарі
Дописати коментар