Навчіться довіряти Богу своє життя! (свідчення Катерини Устимчук)

Вітаю вас! Мене звати Катя. Мені 28 років. Хочу поділитися з вами своїм свідченням, розказати про Божі благословення у своєму житті.

Народилася і виросла я в християнській сім’ї. З дитинства відвідувала недільну школу, богослужіння. Завжди старалася бути прикладом для оточуючих, так як мене вчили батьки на основі Священного Писання. Оскільки народилася в християнській сім’ї, то вважала себе спасенною. Але одного разу на свято Різдва до нас в церкву завітали гості. Проповідник запитав, чи є бажаючі прийняти Ісуса в своє серце? До переду на покаяння виходили люди... А я стояла. За декілька хвилин до початку молитви, проповідник сказав:

– Спасіння по наслідству не передається. Віра твоїх батьків тебе не спасе...

Ці слова торкнулися мого серця, і тоді я вийшла і молилася молитвою покаяння.

Життя після того моменту, на перший погляд, не змінилося. Все було як і раніше: ходила до школи, допомагала батькам, відвідувала служіння… Просто після того дня я уже була впевнена, що являюся Божим дитям, що є спасенною і моє життя знаходиться під Його контролем.

Але одного разу стався випадок, який захитав мою віру в Бога. Це було 6 вересня 2005 року. Вдома сталася пожежа, в результаті якої, опинившись в її центрі, я отримала 25% опіків тіла (лице, шия, руки, ноги). Мене відвезли в обласну лікарню, де я лежала два місяці. Перші дні лежала на ліжку вся в бинтах, були підключені системи для внутрішньовенних вливань, щодня робили перев’язки, уколи і т.д. Тоді я ще не розуміла, наскільки все серйозно, думала, що скоро буду уже вдома.

Через декілька днів, як змогла перший раз встати з ліжка, я підійшла до дзеркала – там я себе не впізнала: моє лице було чорне, обгорілі вії, брови, під бинтами було видно великі, глибокі рани… Я плакала. У мене було багато запитань до Бога: Чому? Чому я? Невже я була самою поганою дитиною в сім’ї, що таке сталося зі мною? Чому таке відбулося у нашій сім’ї? Солоні сльози бігли по моєму обгорілому лиці, і це було боляче. Я сама їх витирати не могла, так як руки були в бинтах і не згиналися. Витирала мої сльози мама, яка весь цей час була зі мною. Коли мені було важко і я плакала, біля мене плакала і мама. І тоді я прийняла рішення: ні за яких обставин не плакати перед мамою, як би боляче не було. Кожного разу, коли мені було важко, я відверталася до стіни і терпіла.

Це була перша неділя, я ще молилася і надіялася на чудо Боже: в один прекрасний ранок я проснуся і буду здорова…

Але цього не відбувалося. Довіряти Богу ставало з кожним днем важче. Я перестала молитися, в серці появилася образа на Богу. Я не розказувала це мамі, старалася посміхатися, казала що все добре, але в душі була пустота. Думала, поговорю про це з татом. Коли він приїхав, то побачивши свою «страшну» дочку, серце його наповнилось болем. Він молився за мене з єлеєпомазанням (оскільки був пастором), говорив мені, що багато людей моляться за мене, і що все буде добре. Мені було важко в це повірити, тому я відверталася до стіни, щоб не заплакати і мовчала, так і не розказавши йому, що я вже не можу довіряти Богу.

Перші три тижні тягнулися дуже довго. Кожен день хтось приходив відвідати мене. Кожен день я не хотіла, щоб на мене дивилися, тому що я бачила, як змінювався їхній вираз обличчя, після того, як бачили мене. Інколи мені було стидно, що всі навколо борються за мене, а я, опустивши руки, нічого не роблю.

Але одного разу Бог проговорив до мене через мого лікаря. Під час перев’язки лікар сказала:

– Я знаю, що все буде добре! У вас, віруючих, є Бог, який може все… І тобі допоможе. І скоро ти будеш вдома.

Я пішла на поправку, лице стало чистим, на ньому не залишилося ніяких шрамів. Я вже могла сама їсти, доносити телефон до вуха, могла згинати руки, хоча вони були ще в бинтах. У мене знову з’явилася віра, я почала молитися. Через місяць мені зробили операцію на пересадку шкіри, де я також бачила руку Божу. Коли я дізналася, що маю ще перенести операцію, то дуже боялася, але Бог забрав всякий страх, наповнив серце миром і спокоєм. І коли перед операцією мене запитали, чому я така спокійна, я змогла впевнено сказати, що зі мною Бог, тому я не боюсь.

Через два місяці мене виписали додому. Лікар сказав, що я не зможу переносити сильні морози і спеку. Працювати (навіть мити посуд, допомагати по господарству) я сильно не могла, оскільки руки були ще забинтовані. Мені дали довідку – інвалід дитинства.

Коли я знову змогла ходити до школи, на богослужіння, у мене з’явився комплекс неповноцінності. Хоча з мене ніхто не насміхався, навпаки, усі були раді бачити мене, я все одно відчувала себе некомфортно. Коли настало спекотне літо, я не могла ходити по вулиці з коротким рукавом, тому що всі бачили б тоді мої шрами, а також шкірі важко було переносити прямі сонячні промені (з’являлася алергія). Та я вдячна Богу, що з часом Він допоміг мені перебороти в собі цей комплекс неповноцінності. Я побачила, що друзі люблять мене такою, як я є. А саме головне, що мене любить Бог, а шрами, які залишилися на руках, кожен день нагадують мені яким добрим і милостивим до мене є Бог, і яким чином Він зберіг мене.

В 2010 році Бог виконав бажання мого серця, і дав мені можливість поїхати в місіонерську поїздку в Сибір. Батьки дуже хвилювалися за мене і не дуже хотіли відпускати, адже не знали чи зможу я звикнути до того клімату, чи зможу я переносити сильні морози (нагадували слова лікаря). І все таки, хоч зі слізьми на очах, але з словами благословення, батьки мене відпустили. Три з половиною роки я мала змогу трудитися в Іркутській області. Там Бог допоміг мені ще раз переоцінити своє життя, правильно розставити пріоритети в житті; навчив радіти кожному дню, незалежно від обставин і завжди за все бути вдячною Йому. Кожної зими в сильні морози ми ходили від дому до дому, звіщаючи Благу Звістку, і я не відчувала ніяких наслідків перенесених опіків. Мої руки могли давати нужденним Слово Боже, ні на руках, ні на обличчі ніколи не було негативних наслідків від сильних морозів. Це зміг зробити лише Бог! І я дуже вдячна Йому за це.

Там, в Сибірі, за 6 тис. кілометрів від дому, я познайомилася з своїм майбутнім чоловіком Миколою, хоча він також з України. В 2013 році у нас було весілля. Ще 7 місяців після весілля, ми разом могли нести служіння в місті Іркутськ. Згодом повернулися в Україну.

На даний час чоловік несе дияконське служіння в селі Розваж, я займаюся з дітками в недільній школі. Маємо трьох синочків – Якова, Тимофія та Степана. З народженням кожної дитини, Бог вчить нас ще більше довірятися Йому. І ми вдячні, що маємо такого Небесного Батька!

Дорогі читачі, довіряйте своє життя Богу! Бажаю, щоб Ісус Христос завжди жив у ваших серцях. Служіть Йому! Нехай Божі благословення завжди будуть з вами!

Катерина Устимчук ,
Читайте свідчення в найближчому номері газети «За віру Євангельську

Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook. А також - в Telegram!
Сподобалося - ставимо Like!

Поділіться з своїми друзями! Відтепер ми також в Telegram!