Хотів до останнього дня бути в зібранні

12 січня 2020 року на 85-му році життя відійшов у Вічність пресвітер церкви с. Великий Мидськ Полікарп Федорович Ступницький. Є що згадати, є чому повчитися...
Наче крізь туман, поринаю у далеке дитинство і хоч смутно, але пам’ятаю образ цієї людини, яка стоїть за кафедрою з Біблією в руках і скромно виголошує Слово. Його називали просто – брат Полік. Але поважали, прислухалися.
Мрія, яка стала реальністю; життя, яке гідне наслідування; віра, яка успадковує вінець життя. Про основні моменти із життя Полікарпа Федоровича, а також про останні його хвилини перебування на цій землі читайте далі...

Полікарп Федорович Ступницький народився 1935 року. У віці 25 років покаявся. Згодом, у 1957 році одружився. З Божою допомогою, разом з дружиною Ольгою, народили і виростили 8 дітей, 2 хлопців і 6 дівчат. На теперішній час мають 43 внуки і 29 правнуки. Все життя тяжко працювали, тримали господарство, працювали, не покладаючи рук.

Полікарп Федорович упродовж 28 років ніс пасторське служіння в с. Великий Мидськ Костопільського району, до того 21 рік був дияконом церкви. Служитель пригадує, як важко було сповідувати віру в комуністичні часи. І в селі обзивали, і в район на допити викликали. Але «чем ночь темней, тем ярче звезды», – казала його дружина Ольга Іванівна.

Велику увагу приділяли вихованню дітей, аби вони виростали хорошими християнами. Молилися за усіх дітей, благословляли їх. Коли діти були маленькі, батьки на листочках паперу писали вірші з Біблії, половину вірша на одній частині листка, половину на іншій, і позначали номер. Діти розбирали листки, хтось зачитував початок вірша, хтось – завершення. Потім перевіряли, чи правильно склали вірш. Таких листочків було близько тисячі.

В майбутньому, коли діти підросли, це дало свої плоди. Син Віктор, до прикладу, нині звершує місіонерське служіння в м. Бодайбо, в Іркутській області, на яке його у 1988 році благословив батько.

В нещодавній розмові з працівниками місії «Добрий Самарянин» (м. Рівне), подружжя Ступницьких розповіло про те, в яких умовах колись доводилося звершувати служіння:

«Багато раз на служіння приходили голова сільської ради та дільничний, аби розігнати зібрання і записати прізвища присутніх для подальших допитів.
— Ви не маєте права проводити зібрання, ви порушуєте закон, – такі звинувачення чув від влади.
— Чому не маємо? Наше право на віросповідання захищене Конституцією.
— Тоді заплатіть штраф 50 рублів.
Я йшов, платив штрафи, приносив квитанції».

«Буває, прокидаємося вночі і відчуваємо, що треба молитися. Ми розуміємо, що, значить, є на те причина, – розповідає Ольга Іванівна. – Бувало, син Віктор приїжджав, ми запитували: а що в тебе трапилося такого-то числа і в такий-то час? Ми вночі відчули, що маємо молитися за тебе. Він відповідав, що саме тоді дуже потребував молитовної підтримки».

Згадуючи часи гонінь, Полікарп наголошує на стані, у якому перебував Божий народ: «Ми тоді були готові до різних випробувань, готові до зустрічі з Христом. А тепер люди стали безпечні. Ми тоді були більш згуртовані».

На запитання, як вдалося пронести живу віру крізь життя і передати її наступним поколінням, відповідає коротко: «Це не нам вдалося, це Господь робив свою роботу. Ми довіряли все Богу, молились Йому. Просили у Бога як за дітей, так і за себе, щоб Він допоміг нам залишатися вірними аж до кінця».

Місцеві жителі с. Великий Мидськ неодноразово спостерігали за тим, як брат Полікарп, разом з діючим пресвітером Миколою Новаком, у будь-яку непогоду, дощі чи заметіль, сідали на велосипеди і розвозили стареньким членам церкви спомин. Вони дбали про кожного, намагалися час від часу провідувати хворих, підтримувати їх.

Полікарп Федорович часто ділився своєю, здавалося б банальною, мрією: «Хочу до останнього дня бути в зібранні, проповідувати». Як виявилось, мрія збулася. 12 січня 2020 року брат Полікарп на велосипеді приїхав в зібрання. Сказав Слово, разом з Божим народом помолився, заспівав псалом. Приїхавши додому, йому стало зле. Викликали швидку. Якраз в той час повз їхнього села проїжджав служитель із Гути, Анатолій Лещик. Побачивши біля дому карету швидкої, він зайшов до брата в дім, обійняв, потис руку. Старенький дідусь начебто щось відчував, адже довго не хотів відпускати руку Анатолія. Він благословив його, і відійшов...

Лікарі намагались робити штучне дихання, реанімувати пацієнта. Але було вже пізно... Служитель Божий відійшов у Вічність, залишивши за собою приклад вірності, сумлінного служіння та добрих діл. До останнього був в зібранні, до останнього проповідував... Був вірний до смерті, до останнього подиху; змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг.

Олександр Геніш,
редактор газети «За віру Євангельську»

Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook. А також - в Telegram!
Сподобалося - ставимо Like!

Поділіться з своїми друзями! Відтепер ми також в Telegram!