Олександр Геніш - Довір своє життя Ісусу Христу (свідчення)
З самих ранніх років я знав, що Бог є і часто відчував Його ніжні дотики. Батьки вчили мене молитися, я закликав ім’я Ісуса Христа і бачив Його постійну допомогу. Йшли роки, я закінчив школу, вступив до університету. Мої справи йшли досить добре. По успішності в навчанні був першим у рейтингу з факультету. Мене поважали і до мене добре відносились викладачі, одногрупники, друзі. Тоді мені здавалося, що я багато чого досягну у цьому світі. Я став впевненим у собі, думаючи, що все це я здобуваю своїми силами і своїм розумом. Тоді ціль мого життя полягала в наступному (цитую зі щоденника, який вів на той час): «Що я хотів би? Хотів би круту машину, великий дім, свій бізнес. Хотів би мати хорошого друга, хорошу дружину, дитину. І при цьому всьому жити з Богом!». Дивлячись на ці мої плани, тепер розумію, що Бог був якимось додатком до мого життя, Йому відводилося місце того, хто повинен виконувати мої бажання. Чи не такі «щоденники» є в багатьох людей? Мені було пророцтво, яке тільки зараз цілком розумію: «І ось Я ставлю тебе на кружало... Бо хочу зробити тебе посудиною Своєю». Щоб зробити з нас Божу посудину, Богові потрібно зламати нашу стару (гріховну природу) і зліпити нову. А цей процес завжди болючий. «Бо тільки Я знаю наміри щодо вас, говорить Господь, наміри на добро, а не на зло, щоб дати вам будучність і надію» (Єрем. 29:11). Божі плани не наші, і часто Бог їх здійснює не так, як би нам цього хотілося. Власне, щоб щось зрозуміти вагомого в житті, щоб стати посудиною, придатною для Бога, щоб зрозуміти любов Божу, кожен з нас мусить пройти через страждання (в тій чи іншій мірі). У мене цей шлях пізнання Бога пройшов через тяжку хворобу. Мене відвезли на «швидкій» у лікарню. Поставили хибний діагноз: отруєння. Тиждень я лікувався в інфекційному відділенні, але мій стан не покращувався. Як виявилося пізніше, у мене було запалення апендикса, яке не вдалося вчасно розпізнати. При подібних захворюваннях потрібно негайно робити хірургічне втручання, адже через кілька годин може виникнути запалення черевної порожнини. Дивом (після тижневого лікування «отруєння») я залишався живим, але в черевній порожнині розпочалися гнійні процеси – перитоніт. Мені негайно вирішили робити складну операцію. Хірурги навіть не знали, в якій саме послідовності будуть мені робити хірургічне втручання. Я бачив, як медичний персонал з жалем дивився на мене. Вже потім мені розповідали, що після такої операції залишаються живими одиниці.
Коли я прийшов до свідомості після операції, то перше, що зробив – подивився на свій живіт. Такого живота я ще ніколи не бачив. Розрізаний у сімох місцях, десятки швів, увесь у дренажах та бинтах. З обох боків виднілися спеціальні трубки, виведені назовні. Я не знав, що думати, як бути. Я знову заснув...
Через два дні мені сказали, що треба робити ще одну операцію. Викликали обласного лікаря для надання консультації. Ще раз наркоз, ще раз операційний стіл. Живіт і так порізаний. Але тоді мені чомусь було байдуже. Я майже нічого не пам’ятаю з тих операційних днів.
Пам’ятаю деяких відвідувачів, які говорили про те, що члени місцевої церкви (та деякі інші) гаряче моляться, просять у Бога милості на моє життя. Тоді церква вирішила робити щоденні вечірні зібрання і посилено благати Бога. І Він дав відповідь. Операція пройшла успішно. Ще тиждень я лежав у реанімації, близько двох тижнів у хірургії. Я довгий час нічого не міг їсти, не міг самостійно дихати, не міг ходити. Але з часом пішов на поправку.
Напевно скептики скажуть, що то молодий організм переміг, але я скажу, що це далеко не так. Я бачив, як на моїх очах помирали різні люди. Пам’ятаю: у нічний час привезли молоду дівчину (приблизно мого віку). Її врятувати не вдалося. Рівно через рік, читаючи місцеву газету, я натрапив на спогади її батьків. Вони ще досі плачуть. Ось їхні слова: «Донечко... Пролито море сліз. Життя проходить, ніби в страшному сні... Сумуємо... Бо дуже важка втрата. Невимовний біль. Як важко нам дітей ховати, цей біль не вигоїть нічим. Повік його не вгамувати».
Чому я це пишу? Я бачив її смерть. Мене чекала така ж участь: вінок, пам’ятник, щоденний плач моєї мами...
У Бога ж були інші плани на моє життя. Перед Богом так само була заступницька молитва церкви… У лікарні я мав багато часу, щоб заново переглянути своє життя, цілі та мрії. Найбільше мене непокоїло запитання, як майже у кожного, хто потрапляє в подібні ситуації: «Чому Господь допустив такі страждання?» У той час до мене було пророче слово, в якому Господь дав наступну відповідь: «Хіба не від Мене благополуччя та страждання? Ти є глина, з якої Я формую посудину для Своєї слави. Чи може глина сказати гончарю: Що ти робиш?...» І справді так. Бог знає, що чинить і ніхто не зможе Йому заперечити. Тільки Він знає наміри на добро.
Я пригадую той час, ті події і на моїх очах з’являються сльози. Я пишу ці рядки, коли надворі зима, мороз, сніг. Тоді так само була зима. Але тоді я її не бачив... Коли ж мене виписали з лікарні, була вже весняна погода. Та весна стала для мене особливо прекрасною. Хотілося дихати свіжим повітрям, кудись бігти, обійняти усіх людей! Хотілося жити! Тоді в моєму розумі часто звучала почута мною пісня: «Ты знаешь, так хочется жить…».
Дорогий читачу, можливо ти в ці хвилини переживаєш втрату, біль, смуток; можливо знаходишся в подібних місцях: лікарні, інфекційному відділенні, реанімації, хірургії. Ти задаєшся питанням: «Де Бог? Чому Він допускає страждання?» Я хочу звернутися в першу чергу до тих, хто ще не покаявся в своїх гріхах, не навернувся усім серцем до живого Бога: можливо Бог таким чином стукає до вашого серця? Якщо у людини все складається добре в фізичному, матеріальному плані, така людина може й не звернутися до Бога за все своє життя. А от коли з нею трапляється чи то хвороба, чи якесь інше нещастя, тоді людина, не зважаючи на своє страждання, звертається до Бога і отримує прощення гріхів і спасіння своєї душі. Як у Псалмах написано: «Доки я не мав страждання, то помилявся, а нині слово Твоє зберігаю» (Пс.118:67).
Друже, якщо ти віруючий, можливо, Бог має щодо тебе кращі плани, бажає з невеличкого шматка глини зліпити чудову посудину для слави Свого Імені. Пройдуть роки і ти зрозумієш, чому люблячий Бог допустив в твоє життя такі страждання… Якщо ти довіряєш своє життя Богові, Він ніколи не допустить хвиль, які потоплять твій життєвий човен. В тяжких моментах Він буде підкріпляти, потішати, зціляти та дбати про тебе до кінця твого земного життя. «З того радійте, навіть якщо тепер належить бути трохи засмученими всілякими напастями, щоб випробування вашої віри… було на похвалу, і славу, і честь в об’явленні Ісуса Христа» (1 Петр. 1:6-7). Тут ап. Петро написав, що золотовипробовується вогнем, наша ж віра в Ісуса Христа незрівнянно цінніша золота, але так само випробовується вогнем. Навіщо? Щоб стати ще досконалішою вірою, завдяки якій ми досягаємо мети нашої віри – спасіння нашої душі! А в усьому цьому з Нами вірний Господь, як і обіцяв: «І ось Я з вами в усі дні до закінчення віку».
Довір Ісусу Христу своє життя. Прийми з Його руки все, що Він посилає в твоє життя. Христос воскрес, Він живий, і ми будемо жити – жити вічно.
Газета «Жива надія» №88, 2017, стор. 3
Переглянути повний випуск:
Переглянути у форматі фото:
Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook.
Сподобалося - ставимо Like!
Поділіться з своїми друзями!
Коментарі
Дописати коментар