Зупиніть, будь ласка, богослужіння – ваші діти в небезпеці!

Цю фразу я вперше почув від Івана Лещука. Він намагався викликати тривогу в серцях багатьох духовно сплячих християн, від байдужості яких страждають їхні ж діти. Чим закінчилися його спроби? – Зараз він вже більше року, як в тій церкві не проповідує.

«Я щиро бажав змінити свою місцеву церкву. Проповідував чесно, відверто. Більше в цій церкві я не проповідую. Скоро – рік. Я хотів «зупинити»/змінити богослужіння. Я і зараз хочу. Вірю, надіюсь, люблю. І молюсь», – каже Іван Лещук.

Піднято надто складне і водночас актуальне питання. Одна із емігранток-християнок, що проживає зараз в Такомі (штат Вашингтон) написала таке повідомлення: «Як же боляче, і яка волаюча реальність... ДВР – Новий термін в еміграції. Вони в небезпеці. Прости, помилуй, Господи, спаси і збережи дітей та внуків наших в цей злий бунтівний час».

Тривога дійсно варта негайного реагування. Не секрет, що серед молоді, дітей віруючих батьків, існують серйозні проблеми – порнографія, легкий вид наркотиків, бунтарство, формальне християнство тощо. Хтось нижче прокоментував: «Еміграція з самого початку була бідою, оскільки на першому місці було срібло».

Цікавий факт! Збираючи матеріали для написання книги з історії п'ятидесятницького руху натрапив на таке свідчення. В одній місцевості жив Божий пророк (те, що це дійсно Божа посудина – не сумніваюсь). І до нього тоді все приходили люди з проханням помолитися, щоб Бог сказав «їхати в Америку чи ні». Пророк відмовлявся за таке молитися, казав лише, що йому Бог відкрив, що дітей тих, хто поїде чекає відступлення. Звісно, в книгу я це не включив, бо критично віднісся до такої позиції пророка (навіть Божі пророки можуть, не попильнувавши, помилятися; тим більше, що відступлення спіткало і багатьох із тих, хто залишились). Але інколи міркую над тими словами... До того ж назбиралося стільки цікавих фактів з цієї надприродної сфери (стосовно еміграції, харизматії), що в розділі «П’ятидесятницький досвід», де намагаюсь якось осмислити ці відкриття та духовні прояви, довелося утворювати окремий підрозділ: «Духовна маніпуляція, зловживання дарами та владою в Церкві». Але зараз не про це.

Власний погляд - GENISSH

ПРОБЛЕМА «ДВР» – ЦЕ ПРОБЛЕМА НЕ ЛИШЕ ЕМІГРАЦІЇ

Проблема, про яку заявляє емігрантка є проблемою не тільки євангельських церков в еміграції, з нею зіткнулися і традиційні євангельські церкви на наших землях.

Місяць тому мене зустрічає один брат із баптистської церкви. День подяки у них якраз був. Програма, вікторини, спів, проповіді, імпровізації... Одна сестра прийшла посеред служіння, заспівала і пішла. Прийшла, бо в програму була включена; мусила йти, бо справи. До слова, це один з регентів основного хору. Кому потрібна така жертва?

Організовували євангелізаційний захід на районному рівні, роздали декілька тисяч запрошень «невіруючим». І ось початок. Першим у програмі виступ хору. Третина з тих, хто співав, виконавши свою справу, подалися по домівках. Декілька чоловік з молоді під час урочистого служіння пішли в заклад, що знаходився неподалік, «кавувати». А ведучий продовжує об’являти: гурт виконає пісню… до слова запрошується… оркестр виконає композицію… молитву подяки звершить… Для кого програма? Чи потрібна вона невіруючим, коли вона не цікавить «віруючих»? Може така жертва потрібна Богу? Я вже не говорю про піст, молитовну підтримку, участь в служінні. Служіння перестали бути цікавими навіть для тих, хто являється учасником цих служінь.

Молода сестра, віруюча в третьому чи четвертому поколінні, «не має змоги» приймати участь в служінні, «бо у неї волейбол». Це – цікавіше.

Під час ранкового недільного богослужіння, будучи там присутніми, хтось переглядає стрічку новин у соц. мережах, ставить «вподобання», оцінює фото знайомих в «Instagram». А хтось покидає служіння, так і не дочекавшись його кінця. Головне, що були на служінні! Та кому потрібно таке «служіння»?

Так триває роками. Проблема набирає все більшого масштабу. Але ніхто не хоче нічого міняти, не поспішають «бити тривогу». Схема напрацьована, служіння проводяться за графіком, співає хор, звучать проповіді, заходи проходять згідно чітко продуманої програми, церковне життя йде своїм плином: хтось відходить у Вічні оселі, хтось приходить новий, щороку когось хрестимо (в основному – дітей віруючих батьків). Таким чином поступово в ряди церкви приходить все більше невідроджених людей, що спричинює іншу, не менш важливу проблему.

ПРОБЛЕМА НЕВІДРОДЖЕНИХ ЛЮДЕЙ У ЦЕРКВАХ СТАЄ НЕКОНТРОЛЬОВАНОЮ

Одного разу мені довелось з групою воцерковлених людей вирішувати деяке практичне питання. Думки тоді розділилися. Почали наполягати на тому, щоб зробити так, як скаже більшість. Я розумів, що зробити за голосом більшості, означає піти всупереч Писанню, всупереч того досвіду, який залишений був перед нами. Вже тоді я задумався. Після того, спостерігаючи за процесами, які відбуваються в сучасному євангельському християнстві, я написав простенький вірш, у якому висловив деякі свої думки. Там, зокрема, згадав про цю проблему – проблему невідроджених людей в церквах:

Есть одно большое преступленье
                в мирное для церкви время –
Пропустить в ряды свои людей
                с прежним образом мыслей.
И тогда не надо ждать гонений,
                церковь и без вражеских стремлений,
С временем утратив силу,
                заведет себя в могилу.
                   («О христианстве, пути, вере», А. Гениш)

Ця проблема стає дедалі помітнішою. Хтось сказав, що за останні 20 років ми «нахрестили» стільки невідроджених людей, що ситуація вийшла з-під контролю. Тепер ці люди формують культуру в церквах (впливають на вибір методів благовістя, музики, стилю життя і одягу) і, власне, й життя самої церкви (обирають пасторів, приймають церковні рішення). Пастори опинились в непростій ситуації. Піти проти більшості – ризиковано і небезпечно.

«Не будемо приховувати, що після 1998 року кількість охрещуваних в церквах різко пішла на спад. Разом з тим з’явилась спокуса втримати статистику тим, що закликали приймати хрещення дітей віруючих батьків («ДВР»), при цьому закриваючи очі на їхній реальний духовний стан…

Ці молоді «ДВР» почали навчатися у семінаріях, організовувати табори, проводити молодіжні спілкування і деякі з них в результаті стали пасторами. Хтось із них не був «народжений згори», а хтось, будучи тільки відродженим, подумав, що він духовний гігант і може розробити програму розвитку церкви. Так, звичайно, деякі з них в процесі церковних турбот щиро прийшли до Господа і якось зростали духовно. Але в загальному картина набула сумного вигляду…

Тепер, коли в часи тотального культу успіху особистості і матеріалізму, тілесні віруючі в церквах, разом з «просунутими» лідерами надихають молодь бути лідерами, відбувається підміна у свідомості. Навіть деяким тверезим проповідникам доводиться грати за правилами цієї системи масового руху крутого, легкого християнства з яскравими промо роликами анонсованих молодіжних конференцій, в яких все менше роз’яснюється Писання і все більше коучінга та надихаючих виступів (спостереження за останніми протестантським загальноукраїнськими заходами).

Люди стали надіятися на круту упаковку наших церков. Нам лестить, коли нас визнають у світі, ми соромимося бути відсталими; запрошуючи на заходи відомих особистостей з сумнівною репутацією, ми у розпачі хочемо довести, що ми не сектанти. Якщо коротко – ми перестали бути людьми Біблії. Люди Біблії відносяться серйозно до всього, що вчить Біблія. Але практика показує, що ми готові поставити на служіння (чи запросити на захід) людину, яка має просто набір лідерських якостей, але, звичайно, є трошки віруючою, ігноруючи при цьому стандарти Писання».

Відтепер ми також в Telegram!

ЗАМІСТЬ БЛАГОДАТІ ТА ДІЇ ДУХА В ЗІБРАННЯХ – РОЗВАГИ

Ми змінили церкву до невпізнанності. Я раніше писав про ці тенденції в євангельському середовищі. Першою була стаття «Чи був почутий голос волаючих в пустині», пізніше з’явилась стаття, опублікована в науковому виданні: «Між молотом сучасності і ковадлом ідентичності: випробування класичного п’ятидесятництва». Цілком погоджуюсь з У. Вірсбі, що «релігійні новинки в церкві сьогодні можуть радувати і розважати людей, але вони не збудовують церкву і не прославляють Господа. Святилище перетворюється в театр, поклоніння – у розваги, служіння – в представлення, а зібрання – в глядачів. Все робиться не для слави Бога, а ради аплодисментів людей». Саме так! Ми ведемо в зібранні себе, як глядачі: оцінюємо виступи, насолоджуємось музичними композиціями; сидячи в комфортних залах і кріслах, можемо щось пожовувати, а якщо не сподобається – можемо встати і вийти.

Ап. Павло попереджає, що в останній час з’являться люди, що «більше люблять розкоші, аніж люблять Бога» (2Тим.3:4). Зауважте, що цих людей не можна дорікнути в тому, що вони не люблять Бога. Вони Його люблять. Але проблема в тому, що вони розкоші люблять більше, більше люблять задоволення. Тому то і виникає спокуса знайти «золоту середину»: любити Бога, поклонятися Богу, і одночасно розважатися та отримувати від того насолоду.

Я був свідком того, як Дух Святий попереджав про те, що будуть запроваджуватись публічні, показові служіння, але вони будуть позбавлені сили життя, благодаті Святого Духа. Церква, яка втратила присутність Святого Духа, є мертвим зібранням, «церковним підземеллям», в мороці релігійних тенет якого томляться і помирають молоді душі. Позбавлене сили Божої і страху Господнього, таке середовище є сприятливим для поширення різного роду конфліктів, розлучень, міжусобиць і розділень, формалізму, лицемірства і фарисейства.

КОНСЕРВАЦІЯ ТА МЕТОД ЗАБОРОН, ЯК НАМАГАННЯ ВТРИМАТИ КОНТРОЛЬ НАД СИТУАЦІЄЮ

До цього ми згадали про тих, хто захотівши щось міняти, але не маючи на те достатнього досвіду, Божого бачення та помазання, зайшли надто далеко. А хтось, зустрівшись з тією самою проблемою, пішов іншим шляхом. Всіма силами вони намагаються зберегти попередній зразок служіння. Вони проти вищезгаданого розбещеного християнства, проти харизматії, проти будь-яких змін взагалі. Вони побудували досить міцну церковну систему, у них все працює. Тільки от багатьом ця релігійна система вже давно обридла. І замість того, щоб дати відчути присутнім смак Божої благодаті, вони намагаються зберегти звичний їм порядок, запроваджуючи лише постанови: «не дотикайся, ані їж, ані рухай» (Кол.2:21). А якщо хтось не згідний підлаштовуватись під їхні правила, вони готові викинути цей елемент подалі від себе, щоб не заважав їхній системі. Інколи ці заборони доходять до абсурду, нагадуючи життя колишніх фарисеїв.

– Он руки не омыл перед едою!
– Он, помолившись, не сказал «аминь»!
– Он галстук не надел! Он ходит с бородою!
– Его весь облик – вызов нам, святым!
            – Он говорит не то, что наши братья!
            – Он может рассуждать и думать Сам!
            – Пора предать Его церковному проклятью –
                Не для таких, как Он, Господен храм!
                      («Фарисеям», Николай Шалатовский)

Це теж біда, адже в результаті страждають невинні люди, страждає молоде покоління. Що вони відчувають в цей час – діти віруючих батьків, діти «церковного підземелля»? Чого вони хочуть?

«Зупиніть, будь ласка, богослужіння, прямо зараз – зупиніть! Підійдіть до нас, дітей ваших! Знаєте, нам багато не потрібно, ви навіть нічого не говоріть... ми все розуміємо і відчуваємо... просто тихо обніміть нас, поговоріть з нами по-людські, по-батьківськи, і зігрійте наші душі, і виведіть нас, будь ласка, із цього похмурого підвалу! Нам дуже холодно і страшно в цьому церковному підземеллі – і ми замерзаємо, і ми духовно помираємо, один за одним, без вас, без батьків, без благодаті! Зупиніть, будь ласка, богослужіння, прямо зараз – зупиніть проповіді, зупиніть спів і молитви.

Нас дуже багато, і ми чесно признаємося, що нам погано... Можливо, вам дивно це чути, і не приємно, але ми хочемо передати вам стан наших душ. Може бути – це і наша війна, і ми страждаємо через свої власні гріхи і вади. Але наші серця болять, плачуть і сумують. Благаємо вас, спустіться до нас в церковне підземелля, відволічіться від ваших дорослих місій, від ваших служінь, співів, молитов і проповідей. Прийдіть і допоможіть нам! Ми поступово втікаємо з вашого церковного підземелля, багато – вже далеко, вони не з нами, вони вже не в церкві, вони – далеко, далеко, далеко!

Багато чого ви не знаєте про душі і долі наші, дуже багато! Що переживаємо ми в цьому безумному і ворожому для нас світі? Які таємниці носимо ми всередині свого тріпотливого серця? Безліч тайн, безліч сумнівів, безліч пороків! І нас, церковних дітей, велике море! І ми, нещасні, одиноко б’ємося в павутині спокус і зваблень, тонемо серед хвиль суперечливих церковних установок і ваших життів.

Пильно погляньте, і ви побачите, що хвилі спокус, сумнівів і бурі протесту захоплюють наші слабкі і незрілі душі, і ми гинемо... прямо в церкві. Будь ласка, розвійте наші духовно-інтелектуальні сумніви, станьте нашими сімейними і церковними батьками і героями! Дайте нам напитися з рік ваших життєдайних, втамуйте нашу духовну спрагу і духовний голод!».

(«З щоденника священика», Іван Лещук).

ЧАС ПРОСТОТИ, ВІДКРИТОСТІ, КОНКРЕТИКИ ТА ДОКАЗОВОСТІ НА ДІЛІ

Лео Франк вважає, що проблема з «ДВР» є комплексною. На його думку, все походить від неготовності церкви дати відповідь на сучасні виклики:

«Часто кажуть: «Мої діти не хочуть ходити до церкви, поговори з ними!». А я кажу: «А ти сам хочеш ходити в таку церкву?». Церква сьогодні не готова до праці з інтелектуальними людьми, які складають уже до 50%. Богослужіння лишилися на рівні 1990-х, а подекуди навіть 1970-х років… На жаль, ті, хто стоїть біля керма, часто говорять мовою, якої не розуміє молодь».

Час довгих, абстрактних проповідей відходить в минуле. Відрепетовані програмні зібрання втрачають актуальність – люди шукають спілкування, вони хочуть уваги. Сучасне покоління досить обізнане та проінформоване. Молодь не терпить фальші, вони хочуть бачити доказовість сказаного на ділі. Якщо ви говорите про зцілення, про дари Духа, про силу Божу – будьте готові показати це на практиці; якщо проголошуєте повчальні лекції на тему моралі – підтвердити життям, інакше не сприймуть.

І – благодать! Дозвольте їм побачити дію Духа в зібранні, дайте відчути смак Божої благодаті, введіть їх в присутність Божу, дайте пережити реальну силу Святого Духа. Бо для багатьох із них ці речі й досі залишаються незвіданими. А від того томління в зібраннях. Інші ж, захопившись «крутим, легким християнством» піднімають в прославленні руки (не від того, що пережили силу Божу чи дотик Його Духа, а просто відчувши ейфорію, викликану світськими забавами та євангельським звеселянням), продовжуючи й досі залишатись у рабстві гріха.
«Господь є Дух: а де Господній Дух, там свобода» (2Кор.3:17).

Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook. А також - в Telegram!
Сподобалося - ставимо Like!

Поділіться з своїми друзями!