Бог дає Церкві в Україні другий шанс!

Чимало християн євангельського напрямку чудово пам’ятають 90-ті роки минулого століття. Це був час небаченого раніше духовного пробудження! Радянський Союз припинив своє існування, а разом із ним впала так звана «залізна завіса» – масштабна атеїстична система, яка впродовж декількох десятиліть безпощадно знищувала усе духовне, забороняла будь-яку місіонерську діяльність християн, викорінювала найдорогоцінніше – віру в Бога. І раптом двері відкрилися! На вулицях міст, в палацах спорту, на сценах – всюди звучав голос наших братів, які доносили спрагненому народу Благу вістку. Сергій Головін у своїй книзі згадує ті незабутні часи: «Тоді здавалося, що сіячі прийшли на родючу ниву, спрагнену зерен Слова Божого, і щедрий врожай не заставив себе чекати. Люди, які ще недавно гордо називали себе «радянським народом» раптово проявили живий інтерес до всього духовного: релігійного вчення, Біблії, народних традицій. Приплив людей в церкву був подібний лавині! В ті дні варто було проповіднику вийти на вулицю із закликом «Ісус любить тебе!» – тут же збігався натовп і буквально розхапував євангелізаційні буклети у нього з рук. На наступний день кожний п'ятий приходив у церкву, і кожний другий із них відгукувався на заклик до покаяння. Варто було десь на околиці поставити євангелізаційний намет – люди самі збігалися туди, випрошуючи релігійну літературу. У кожного з'явився вільний доступ до Благої вістки. Будинки церков не спосібні були вмістити всіх відвідувачів. Вісімдесят відсотків населення при опитуванні називали себе віруючими. Із тенет атеїзму ми раптом стали самою віруючою країною в світі!»

Одним із перших, хто влився в цей потік духовного оновлення нашого народу, активно проповідуючи людям Євангелію та засновуючи нові церкви, був Вольтер Зигаревич – пастор, євангеліст, президент місії «Глобальне Бачення» (Global Vision Ministries) з м. Сакраменто, США. Нам вдалося поспілкуватися з ним і з перших уст дізнатися про особливості тих подій, про труднощі, з якими довелося зустрітися першим місіонерам і, зрештою, про настрій, який панував тоді серед населення.

— Брате Вольтере, розкажіть в декількох словах про себе. Яке на даний час несете служіння?

— Народився я в 1953 році у Парагваї (Південна Америка). Туди мої батьки переїхали ще у 1938 році з Волині, яка на той час була під Польщею. У Парагваї через проповідь Слова Божого іншими емігрантами, вони повірили у Христа, покаялися і прийняли водне хрещення. Бог хрестив їх Святим Духом! Тому я ріс і виховувався у християнській сім’ї. Інколи задаю собі запитання: Чому я народився в Південній Америці? І в цьому бачу волю Божу. Ще до нашого народження у Бога є план на наше життя! Так склалося, що сьогодні я маю можливість бувати у різних країнах і проповідувати там без перекладача, оскільки життя змусило мене вивчити п’ять мов. Вдома я розмовляв українською, у школі – іспанською. Коли мені було 8 років, батьки переїхали до Аргентини, а коли мені було 10 років, наша сім’я переїхала до США, в Сан-Франциско – там я вивчив англійську мову. На даний час проживаю в Сакраменто. Я мав привілей служити Богу в понад 60 країнах світу. Але найбільше мені хотілося відвідати Україну, цей поклик я відчував ще з дитинства. Я хотів тут працювати ще коли був Радянський Союз, але тоді не було такої можливості. Та згодом Господь виконав моє бажання! Настав такий час, коли в Україні ми проводили євангелізації, на які збиралися кількатисячні натовпи.

— Перш ніж перейти до тих подій, цікаво було б дізнатися, яким шляхом ви йшли до Бога? Яким саме було це покликання працювати місіонером на пострадянському просторі? Коли воно з’явилося?

— Як вже зазначив, я виріс у християнській сім’ї. Але у Бога немає онуків! Кожен має прийти до Бога особисто. Момент особистої зустрічі з Богом відбувся і в моєму житті. Десь в 15-річному віці я почав активно працювати у місцевій церкві і вже тоді відчував поклик до місіонерства. Одного разу нас відвідав місіонер із Аргентини Петро Федорчук. Його проповідь торкнулася мого серця. Тоді я повністю посвятив своє життя Богу. У 16 років став регентом духового оркестру. Протягом всього цього часу мене не покидало бажання проповідувати Євангелію. Ми проповідували навіть у школі! Вже тоді я почав вивчати російську мову, вчився читати, бо дуже хотів поїхати у Радянський Союз. Це були 70-ті роки. У 1972 році мені випала можливість поїхати в місіонерську поїздку в Болівію, в якості перекладача проповідника Тоні Абрама. Моє завдання було з англійської перекладати його проповідь на іспанську мову. В подальшому з цим братом я пропрацював ще сім років. Це був такий початок мого місіонерського служіння. Пізніше я й сам почав проводити євангелізації в Парагваї, Аргентині, Уругваї та Бразилії.

У 1973 році я вперше приїхав в Радянський Союз і мав великі неприємності. Мене затримали за те, що я віз велику кількість Біблій (70 шт.). Я потрапив в небезпечну ситуацію, мені погрожували, що вишлють у Сибір. Та навіть такі умови Бог може використати на добро, для слави Свого Імені. На другий день мого затримання один із офіцерів каже: Чи можу я взяти дві Біблії, одну для мами, а другу для дружини? Кажу: Будь-ласка. Він взяв у кишеню дві Біблії і пішов. Тоді приїжджали ще з телебачення, хотіли зняти сюжет про те, що я зробив негідний вчинок – привіз контрабанду. Зрештою, Бог зробив так, що протримавши три дні, мене депортували. Я був дуже молодим і сміливим, навіть не думав, що мене могли б і вбити. Багато людей в СРСР просто зникали безслідно. До всього я був тоді по паспорту громадянином Парагваю, ніхто б мене не кинувся відшукувати. Добре, що проповідник, який їхав зі мною, громадянин США, зчинив галас, що без мене він нікуди не поїде. Але перша невдача мене не зупинила, і вже на наступний рік я зміг приїхати в СРСР через Польщу. Потім я більше не зміг приїхати, аж у 1991 році з євангелістом Морісом Серулло ми приїхали на євангелізацію, яка відбулася в Москві на Олімпійському стадіоні. Там я познайомився з Миколою Адамовичем Мельником та іншими братами і ми розпочали працю по утворенню нових церков. В основному працювали на сході України. Спочатку ми планували відкрити 300 церков, хоча розуміли, що це завдання є надто складним. Але Бог так влаштував, що за невеликий період часу було відкрито аж 500 церков!

Можна в деталях розповідати про кожну поїздку, про зустрічі з людьми, про проблеми та перешкоди, з якими щодня нам доводилося зустрічатися – всього не опишеш. Та разом з тим, я пам’ятаю чимало приємних моментів, а торжество від того, як каються люди, як утворюється нова церква, мене не покидає й досі. Я ніколи не думав, що Бог може так використати мене (в таких масштабах). Я думав, що буду час від часу їздити в місіонерські поїздки, а постійно працюватиму інженером, чи адвокатом, чи математиком, але Бог зробив інакше…

— Як вас зустріла Україна в 1991 році?

— Через цей вакуум, який залишив Радянський Союз, люди відкрито приймали Євангелію. Можна було стати на вулиці і дві (а то й три) години проповідувати. А люди все збиралися і збиралися – готові були стояти і слухати годинами. Коли я запитував: хто хоче прийняти Ісуса, як свого Спасителя, то майже всі піднімали руки. Я подумав: може вони не так зрозуміли? Пропоную опустити руки, повторюю запитання і прошу знову відгукнутися – знову маса піднятих рук! Це незабутні хвилини в моєму житті. Це був унікальний момент для нашої країни. Я тільки жалію, що в той час не все було зроблено з нашого боку, те що залежало від нас. Якби можна було повернути той час… Адже люди були тоді дуже відкриті. Коли вже було відкрито чимало церков, виникла необхідність у створенні біблійної школи, з метою підготовки нових служителів, які змогли б продовжувати місіонерську справу і опікувати вже створені церкви. Микола Мельник віддав для цього свій офіс, який знаходився в історичній місцевості Києва, в житловому масиві Вітряні гори. На тому місці було відкрито біблійну школу, куди з’їжджалися студенти з усіх куточків України.

Уся Україна була умовно поділена на п’ять районів, за кожен з яких відповідав призначений євангеліст. Я більше працював на сході України, там потреба у місіонерах і церквах була більшою. Але всі працювали злагоджено, маючи спільну мету – розповісти людям про віру в Бога, про спасіння. Уже 25 років минає з того часу…

— Маючи такий досвід євангелізаційної роботи, що б ви порадили церквам України?

— Я почув, що у вас є план за п’ять років відкрити 400 церков. Це добре, але це мало (посміхається). Церква покликана займатися євангелізацією – свідчити людям про Христа, це основне її завдання. Зараз є місця в Україні, де люди дуже відкриті. Поки маємо можливість, потрібно працювати. Бог дає Україні другий шанс! Бо перший шанс ми не використали, або ж використали не до кінця.

Служителям потрібно пам’ятати, що світ не потребує наших програм, гарних і пишних зібрань. Їм потрібна Євангелія спасіння! Проповіддю повинна займатися уся церква. Це повинні робити не тільки пастори, проповідники чи місіонери. Людина, яка тільки покаялася, має навіть певні переваги у євангелізації. У неї є ще контакти зі своїми попередніми друзями, вона знає чим вони живуть, знає їхні проблеми, а людина, яка довший час у церкві, втрачає контакти з невіруючими людьми. І це ускладнює процес євангелізації.

Пам’ятаймо, що Христос дав нам Велике доручення. Його руки – наші руки, Його голос – наш голос. Він не пошле Ангелів, Він це робитиме через нас. Зараз в Україні є можливість вільно проповідувати. А хтось виїжджає в інші країни, шукаючи там кращого життя… Краще життя – життя з Христом! Найкраща професія – бути проповідником! Найкраща проповідь – проповідь життям!

Я вірю, що в Україну прийде пробудження і з України воно перекинеться на інші народи!

Вів розмову Геннадій Андросов, 27 жовтня 2017 р., м. Київ
Текст опрацював Олександр Геніш

Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook.
Сподобалося - ставимо Like!

Поділіться з своїми друзями!