Інтерв’ю з Олександром Котком. Частина 2 / GENISSH 25.05.2019

ЧАСТИНА 2. ЗАПИТАННЯ ВІД ЧИТАЧІВ: досягнення, стратегія розвитку сімейного служіння, соціальне служіння, необхідність реформ в обласному братерстві, вирішення спорів у судах, використання зброї щодо захисту, агітація в Домі молитві, підтримка політиків та політичних партій, пожертвування на Київ.

Коток Олександр Адамович народився 1 вересня 1970 року в с. Тинне Сарненського р-ну Рівненської області в сім’ї, де виховувалось шестеро дітей. З віруючої сім’ї в четвертому поколінні. Закінчивши середню школу, поступив до Мирогощанського радгосп технікуму, де здобув спеціальність техніка-механіка. Отримав диплом з відзнакою.
Впродовж 1989-91 рр. проходив військову службу в армії (м. Самарканд, Узбекистан). Після армії влаштувався працювати в споживчу корпорацію та паралельно поступив на заочну форму навчання до Львівського торгово-економічного університету.
В 1994 році одружився. Виховує семеро дітей.
В 1999 році був обраний, а через рік рукопокладений на пресвітера церкви ХВЄ с. Тинне. Впродовж 2010-14 рр. ніс служіння старшого пресвітера Сарненського р-ну.
В 2009 році в Київському Біблійному Інституті здобув ступінь бакалавра пасторського служіння.
Впродовж 2010-2013 рр. навчався в Львівській Богословській Семінарії за освітньо-кваліфікаційною програмою «Магістр богослов’я».
У 2014 році став заступником старшого єпископа по регіону. Через два роки паралельно був призначений відповідальним за утворення церкви в м. Березне.
23 грудня 2017 року був обраний старшим пресвітером Рівненського обласного об’єднання ХВЄ.

Аби дізнатися більше про життя та служіння Олександра Адамовича, ми поспілкувалися з ним особисто. Першу частину інтерв’ю читайте тут. Нижче публікуємо відповіді на запитання наших читачів.

Валентин Опря: Що вам вдалося вже досягти за час Вашого служіння по області?

– Відбулось певне покращення структури Об’єднання. На сьогодні маю четверо заступників, які допомагають ефективніше звершувати служіння. Обрали старших пресвітерів у тих районах, де вони були відсутні. Розмежували відділ, окремо створивши місіонерський відділ та відділ благовістя.
Налагодили співпрацю з діаспорою, запровадили ряд спільних проектів. Набрали школу місіонерів на базі місії «Добрий Самарянин», які по закінченні навчання були розподілені на працю на території Рівненської області. Запровадили зібрання у семи селах області.

Віталій Євгейчук: Стратегія розвитку сімейного служіння в обласному об'єднанні?

– В цьому напрямку працюємо не лише в області, але й на рівні Союзу. Минулого року був створений відділ сімейного служіння, який очолив Володимир Бричка. На рівні області теж піднімали це питання, створили окремий відділ. Його очолює Павло Цинко, старший пресвітер Острозького району, дружина якого відповідальна за сестринське служіння. На нашу думку, разом ця сім’я зможе плідно працювати у сфері сімейного служіння.
Стратегія доволі проста: церкви складаються із сімей. Якщо не буде благословіння у сім’ї, то його не буде й у церкві. Щаслива сім’я – щаслива церква, щаслива країна.
Викликів багато. Це і зростаюча статистика розлучень у церквах, і пропаганда різного роду збочень та гріха, нав’язування шкідливої ідеології і т.д.
Ще не напрацьована як слід структура на рівні область-район-церква, але над цим працюємо. Маємо бажання залучити до спільної праці в цьому напрямку ще відділ освіти.

Ігор Головчак: Брат Олександр, чи вважаєте ви соціальне служіння зокрема центри реабілітації, дома милосердя за потрібне в братстві? Якщо так то які у вас бачення?

– Соціальне служіння є важливе. Є певна категорія людей, які потребують особливої нашої підтримки, і про яких Біблія дає чітке повеління піклуватися. Соціальне служіння – це один із способів виконання Великого доручення Ісуса.
Однозначно, центри реабілітації і доми милосердя потрібні. Але вони, на мою думку, більш ефективні тоді, коли є підпорядковані помісним церквам – одній або декільком. Тоді служителі піклуються про духовний стан тих людей, члени церкви піклуються про матеріальні речі, спілкуються з ними, а самі люди мають можливість бути в церкві.

Олександр Якобчук: Чи потребує братерство або окремі церкви Рівненської області реформ? Якщо так, то яких?

– Реформа – це зміни. Однозначно, що ми потребуємо змін, змін в кращу сторону. Ми маємо знаходитися в постійному процесі змін. Маю на увазі найперше духовний ріст, рівень пізнання Бога то посвяти Йому, а не якісь зміни, навіяні світською гріховною культурою. Стан пасивності, коли християни думають, що вони вже всього досягли, є небезпечний.
Кожна церква має зорієнтуватись в часі і відповідати на виклики суспільства.

Олександр Ващишин: Чи передбачає Біблія, Основи віровчення та богослужбової практики, Внутрішні положення та Правила УЦХВЄ вирішення спорів між євангельськими християнами в державних судах?

– Біблія містить виважений та різносторонній погляд на це питання.
Зокрема, ця тема піднімається в 1-му посланні до Коринтян: «Чи посміє хто з вас, маючи справу до іншого, судитися в неправедних, а не в святих?» (1Кор.6:1). Павло розбирає проблему, яка відносилася до греків. Юдеї зазвичай не ходили в публічний суд судитися; питання вирішувались старійшинами села чи старійшинами синагоги; у їхньому розумінні справедливість була скоріш за все справою, яка вимагала сімейного вирішення, аніж судового. В дійсності, юдейський закон взагалі забороняв юдеям звертатися з позовом в неюдейський суд; такий вчинок розцінювався як богохульство і порушення священного закону Божого. У греків все було зовсім по іншому: вони були прихильні до судових розглядів. Суди грали велику роль в житті кожного афінського громадянина. Існували різні рівні судів, зокрема, й такі, які передавали справи на розгляд громадського арбітражу, де в якості громадських арбітрів виступали усі афіняни віком старші шістдесяти років. Ще вищою інстанцією був суд присяжних, який складався з 201-ї людини. Греки були відомі своєю пристрастю ходити по судах. Це виглядало як видовище. Кожний громадянами в тій чи іншій мірі був юристом і проводив велику частину свого часу в якості слухача, або вирішуючи чиюсь суперечку. Тому природно, що деякі греки ввели судові спори у церкву, причому з життєвих, маловажних питаннь, а можливо й з внутрішньо церковних питань. Павло, маючи юдейське виховання, виступив проти таких судів, адже вони привселюдно дискредитували християнство. В суспільстві і без того ходило безліч наклепницьких слухів про християн. Павло тут оголошує важливий принцип: краще бути скривдженим, аніж кривдити; краще бути зневаженим, аніж зневажати. Головний його заклик – зберегти честь християнина.
Інший бік цього питання ми бачимо в історії, яка трапилась з Ісусом: «І озвався до Нього один із народу: Учителю, скажи братові моєму, щоб він спадщиною поділився зо мною. А Він відказав йому: Чоловіче, хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника?» (Лук.12:13,14). Як бачимо, Христос відмовився розглядати справу сугубо цивільного характеру. Я, як священнослужитель, не берусь вирішувати чиїсь адміністративні чи побутові суперечки, ділити спадщину чи іншу матеріальну власність (та й не маю на це юридичних повноважень), можу лише дати пораду як краще поступити в тій чи іншій ситуації.
Отже, ми, як християни, маємо рекомендації із Писання як краще поступати у вирішенні різних спорів. Вважаю, що цілком нормально боротись за справедливість законними методами, але при цьому не втрачаючи честь християнина. Як громадяни своєї країни, маємо право користуватись різними інстанціями, на утримання яких ми, власне, й сплачуємо податки.

Геннадій А.: Чи допускаєте ви використання зброї щодо захисту?

– Моя позиція збігається з тією, яку мали наші попередники. Християнин може вживати розумних заходів для власної безпеки, але робити це повинний в рамках біблійних принципів. (1) Людське життя в очах Бога є священним, тому тільки Він має право на його позбавлення. (2) Місія християн у світі – бути миротворцями (Мт.5:9). (3) Незалежно від політичних вподобань людини, її расової чи територіальної приналежності, християнин бачить у ній душу, що потребує спасіння. (4) Зброя і сфера війни християнина полягає в духовній площині. (5) Як громадянин своєї країни християнин має певні права та обов’язки, серед яких, зокрема, й обов’язок щодо захисту своєї країни. Найкращим варіантом виконання цього обов’язку є альтернативна служба та сумлінна, віддана праця на благо своєї країни.

Олександр Якобчук: Як ви ставитеся до підтримки окремих політиків служителями братства? Адже хитрі політики часто використовують будь-яку площадку ради власних інтересів...

Олександр Миколайович: Чи має місце агітація в Домі молитви?

– Кожен із нас має право на свою громадянську позицію, але ми не маємо права використовувати Доми молитви чи своє службове становище для агітації за певні партії чи політиків. Коли ми займаємо якусь політичну позицію, ми відмежовуємось від тих людей, позиція яких є іншою. Політика не повинна відділяти нас від людей, яким ми покликані проповідувати.
В останні роки з’явилась можливість нашим братам, протестантам, займати політичні посади. Вважаю, що особиста підтримка таких людей є цілком раціональною. Ми молимось про те, щоб в політиці знаходились люди, які мають страх Божий, тверезий розум і стоять на захисті Біблійних цінностей. Але як церква, як служителі, ми знаходимось поза політикою, тому не займаємось агітацією.

Геннадій А.: Чи залежить рівень духовності від того, скільки ви передаєте фінансів на Київ?

– Від того скільки ми передаємо фінансів «на Київ» духовний стан не залежить, але від того як я відношусь до пожертвувань – залежить. Це є один з показників нашої віри та духовності. Адже ми розуміємо, що для нормального існування помісної церкви, обласного чи Всеукраїнського об’єднання необхідні кошти. А вони можуть надійти тільки від пожертвувань членів.

– Дякую за розмову!

Спілкувався Олександр Геніш

Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook. А також - в Telegram!
Сподобалося - ставимо Like!

Поділіться з своїми друзями! Відтепер ми також в Telegram!