Неля Романовська: «Хвалитимуся своїм Господом, якому довірила життя...»

Одна християнська газета попросила мене написати свідчення. Можливо, моя історія підбадьорить когось сьогодні і покаже вихід із складної ситуації.

Мене звати Неля Романовська.

Я щаслива дружина і матір двох синів, співавтор музичного гурту «5-й ОКЕАН».

Моя розповідь – ще одна маленька біографія великого унікального світу. Будь ти єгипетським фараоном чи домогосподаркою ХХІ століття, твоя власна історія неповторна. Я хвалитимуся своїм Господом, якому довірила життя. Щоранку сонце Його любові сходить в моєму серці. І я буквально відчуваю на смак щастя кожного прожитого дня. Для циніків скажу, що насправді категорію «щастя», можна описати. Це є мир в душі, любов, яку віддаєш і приймаєш від інших, сім`я, улюблена справа і вірні друзі, життя в надії і вірі у вічність, прорив через невдачі і стан глибокої вдячності за все це. Усе це я маю зараз.

Але колись...

Перші свідомі картинки, які я пригадую з дитинства – це безперервні сварки батьків. Приниження, побої, заплакана мама. Я завжди шукала якийсь острів, де було хоч трішки затишніше, ніж у мене вдома. Від великого і злого світу ховалася влітку на гіллі ліщини у нашому саду. Після школи ходила до друзів додому, тому що не хотіла повертатися у те пекло, яке називалося домом. Коли мені виповнилося дев`ять років, мої батьки розлучилися. І це був тільки початок дороги, що веде у глухий кут.

Рівно у десять років я вивела для себе поняття «філософія хвилини». Це такі шістдесят секунд, коли земля іде з-під ніг і ти втрачаєш усе тобі дороге. Так от, через рік після розлучення батьків на моїх очах, поражена електричним струмом, загинула мама. ЇЇ образ назавжди залишиться серці: великі і добрі очі, пальці на клавішах акордеону, пристрасна мова, лірика і романтика у кожній дії, декламація величезних віршів напам`ять. Навіки прижився світлий спогад. Як і той кущ колючого аґрусу, на який вона упала, помираючи. Її тіло почало синіти. А я підбігла, ловила за руки, гладила по обличчі, відчувала, як струм біжить по моєму тілу і повертається до неї. Потім пожежники дивувалися, чому я не загинула, замкнувши на собі кільце струму. І сказали, що моє життя – то чудо. Але тоді мені не треба було того чуда.

Я хотіла перерізати собі вени, щоби піти туди, де мама. Не добігла до кухні, бо в кімнаті якась сила поклала мене на коліна і я почала кричати до Бога. Не відомо, звідки я знала слова молитви покаяння. Проте я молилася: «Господи, якщо Ти є, або забери моє життя або стань для мене всім!». Коли маму поховали, моє пекло стало ще пекельніше. Стерлася межа між сном і дійсністю. Я прокидалася зранку під шум маминих кроків, радіючи, що та трагедія – то сон. Та через хвилю розуміла, що насправді звук її кроків приснився... І так щодня. Це було життя, де самотність помножена на тотальну безвихідь, час безпросвітних депресій.

За борги і несплату податків комунальні служби відрізали мені газ і світло. І тоді я вирішила здати себе в інтернат. Перша зустріч в кабінеті директора школи-інтернату для дітей сиріт виглядала так:

- Доброго дня. Мене звати Неля. Я нічия дитина. Вирішила стати державною.
- Хто тебе привіз? Міліція чи соціальні служби?
- Ніхто. Я сама прийшла.
- Так не буває! Діти не здають самі себе в інтернат.
- Я буду перша. Мені більше нікуди податися.

Прийняли. Дві сотні обездолених сирітських очей дивилися на новеньку на шкільній лінійці. Це були погляди із блиском – жорстокі і злі, майже вовчі. Я боялася і правильно робила. Навіть згадувати не хочу той новий вимір своєї безвиході. Тому що роки перебування в сиротинці, боротьба за виживання, ще більший тиск заставив мене, юну дівчину, замислитися, що десь там на небі має бути Бог і, можливо, я Йому не байдужа. Ці думки все більше атакували свідомість, в пам`яті виринали колись сказані бабусею слова: «Шукай Господа всім серцем своїм». Зрештою, що ще мені залишалося? З цією надією ноги повели мене на богослужіння у різні церкви.

Коли до притулку приходять люди, які бажають усиновити дітей, то всі сироти тягнуться рученятами до них і зазирають в очі. І я так робила, бо хотіла бути потрібна і усиновлена. І от, в євангельській церкві почула слова «Господь хоче тебе усиновити». Це стало моєю точкою опори. Здавалося би, досить затерта фраза змінила усю мою свідомість. Я покаялася і запросила Ісуса у своє серце, проголосила себе дитиною Божою. З того часу більше ніколи не почувалася сиротою. Тепер розумію, що ту молитву дитини, яка хотіла собі вкоротити віку, Він почув. І вів мене. До себе.

Я почала відвідувати богослужіння. Кардіограма життя різко пішла уверх. На одній з домашніх груп жіночка підійшла до мене і сказала, що має слово від Бога. Начебто Господь дає мені дар, яким я прославлю Його. Звісно, ці слова були для мене надто голосні і викликали іронію. Згодом я відчула бажання писати вірші. Поступила на навчання в університет, закінчила з відзнакою. Якийсь час працювала викладачем кафедри видавничої справи. З часом я звільнилася з роботи, а от писати захотілося ще більше. Сьогодні я віршами молюся і говорю. Не претендую на звання поета. Не шукаю нових поетичних форм і винаходів у ліричному мистецтві. А просто намагаюся у віршованій формі донести любов Божу до людей. Тому що це змінило моє життя, і вірю, що відповідно допоможе іншим. Буває, що люди з горя спиваються, падають у прірву. Біль зробив моє серце глибоко поранене. Але чим безодніша безодня – тим більше поміститься у тій ямі Божої любові. Я попливла на глибину, розуміючи, що єдина ідея, на яку варто поставити себе – це спасіння людських душ іменем Господа Ісуса Христа. Гроші, політика, кар`єра чи щось інше – замаленька ставка, щоби присвятити цьому своє неповторне життя.

Я постійно відчуваю славу Божу. Для мене це не марево, тремтіння і перебування в ейфорії. По-моєму, амплітуда коливання від «бажання смерті» до «сьогодні абсолютно щаслива» надзвичайно велика. Проте цю відстань нівелює голгофський хрест. Я віддала Ісусові життя, а Він забрав мої тривоги. Він вилікував мою душу, просвітлив її, провітрив, як темну кімнату. Де були застояні води, вкриті розчаруванням і смутком – там сьогодні океан благодаті і слави Його.

Слава Божа – це з Господньою допомогою пробитися в житті, як трава крізь бетон. Це після поневірянь щиро усміхатися і ні про що не шкодувати, тому що неродючі землі твоєї пустелі зацвіли квітами. Це простити батькові і взяти на поруки його старість. Та й взагалі – присвятити кожен свій подих звіщенню Євангелії. Де були сльози – там радість і ясний погляд. Підняті уверх кутики губ замість скривлених від болю уст. Щирість інтонацій і відкриті жести, осмислення своєї дочасності і власної місії у твоєму поколінні. Я не люблю жалітися. Моє свідоцтво – це подяка Господу за подароване щастя. Це не зіграєш, як виставу. Стояти у славі Божій – це не роль. Це принцип і сенс існування. Хвала Йому, моєму Господу за те, що розбудив мене, а я не проспала Його голос.

Неля Романовська

Щоб відстежувати подальші публікації підписуйтесь на сторінку у мережі Facebook. А також - в Telegram!
Сподобалося - ставимо Like!

Поділіться з своїми друзями! Відтепер ми також в Telegram!